В поисках украинского модерна. Сластион

Блоги

Редакция Zruchno.Travel

Еще несколько лет назад о них никто не слышал, а теперь эти красивые здания, разбросанные по глухим селам нескольких районов Полтавщины, признаны памятниками архитектуры. Маленькие шедевры украинского архитектурного модерна авторства выдающегося художника и архитектора Афанасия Сластиона. О первой поездке сластионовским маршрутом рассказала в своем блоге инициатор проекта "Школы Лохвицкого земства" Ольга Герасимюк (далее на языке оригинала).

Це було вперше! 20 киян. Професії: юрист, ресторатор, прокурор, домогосподарка, біолог, телеменеджер, бізнес-леді, економіст ітд. Вік - від зрілого до 15 років.

Всі їхали на Полтавщину перший раз, знаючи про неї таке: вареники, село, галушка, борщ, хіба ревуть воли, як ясла повні.

Для експерименту об’єдналися: проект "Школи Лохвицького земства" і Клуб мандрівників "НавколоUA".

Тема: "Український модерн: шляхами Сластіона".

Спершу попили кави й поснідали ловкими хот-догами в пупі Всесвіту, в дай-Бог-йому-здоров‘я-й-благоденствія Пирятині.

І рушили в Чорнухи (до речі, дорога з Пирятина до Чорнух, раніше апокаліптично вбита, зараз – чудова). Там на стадіоні всі готувалися до Дня селища. Голова райради Надія Кривчун, начальник управління культури чекали наш автобус на вході в музей Сковороди.

Вимоглива група наших подорожніх сказала, що екскурсовод їх заворожила – і пішли бродити "Садом божественних пісень", де саме дозріли червонобокі яблука, а художники малювали з натури різні його садові об‘єкти. Тут щойно завершився черговий пленер – і цього разу вирішено було, щоби діти малювали Школи Сластіона.

Сама Школа зворушила й одразу взяла за фібри. Під нею стояв чоловік із ключем – він сказав, що вповноважений пустити всередину. Всередині ж і відбулася ініціація прибульців у наш, сластіоновий полтавський світ – і далі вже справа була зроблена! Солодкі молоді горіхи і яблука з шкільного садка – були закріпленням сенсорної фіксаціі:)

Трохи поговорили про те, що віднині Чорнухи сформували й подають "на Полтаву" аж сім проектів туристичних маршрутів – там у кожному наші Школи та плюс багато всього того, що за ці кілька років видобуто з пам»яті, і виявилося, що всього – ну, дуже багато! І що в одного громадянина вже готується на новий сезон хата – гостьовий будинок для подорожніх, хто вирішить тут трохи поправити здоров’я на цих неймовірних ландшафтах.

Однак унікальна башта на Школі дихає на ладан, фактично ніяких охоронних заходів не зроблено…

Потім заїхали ми в Харсіки – місце нашого болю… Розграбована мародером, понівечена водою… Красуня… Пасіку хтось поставив… Викошено бур’ян. Таблиця про те, що сільська рада вживатиме заходів порятунку, висить. Але від дощу й руйнування Школу ніхто не прикрив… Туристам скоро показуватимемо хіба місце, де все це було…

Далі ми потрапили в Мокиївку, де щойно з нашої Школи виселили дитячий садок, та залишили сільський музей. Зібраний він з експонатів, правда, старої доби. Трохи оновлений невеликим коштом, який вніс один із топ-менеджерів Bosсh, племінник вбитого тут німецького солдата – радянським снайпером, що засів у башті Школи в Другу світову, коли відступали… Вчитель-історик кивнув у бік паркана, де ймовірно лежать тіла постріляних, сказав, що хрести вирішили не ставить… І перейшов до стародавніх прялок та інш принесених дітьми в музей предметів, які ніякої ідеологічної загрози давно не носять.

Музей зі Школи не виселили, бо вчитель сказав, що пожаліється Школам Лохвицького земства. Але тут негайно треба все адаптувати до сучасного життя, бо експонати лишилися ще в епосі "возз‘єднання України з Росією" та кителя солдата СА… А саме тут же проходять шкільні уроки історії. І в першу чергу тут треба не так вічнозатребувані "кошти", а нові погляди й ідеї, які легко можуть реалізувати ті ж самі діти. Ми готові помогти місцевій освіті, але дивно, що вона сюди за останні роки не зазирнула досі…

Далі були Піски-Удайські. Це - сатисфакція і мед на душу. Під однією з наймиліших наших Шкіл стояла Олександра Герасимова, її чоловік і троє їхніх малих Герасимових. Саша, як сказав її "муж" (вона так його називає), – була "роздягненою вчителькою". Практично негліже – в старовинній вишитій довгій сорочці, з чого потім почали її вдягати в одяг полтавської нареченої, а потім – полтавської одруженої жінки. Процедура була весела й красива – одяг цей і прикраси (особливо традиційні блискучі "лускавки") вона робить сама. Малі Герасимови ганяли гавкучих гусей – це було не по сценарію, а так виходило. А вбирання це було для того, щоби потім туристи могли собі сфотографувати на пам»ять картинку – як у 1912 році мама (або вчителька) йде з дітьми до школи:) Деякі прикраси туристки одразу собі купили – їм сказали "беріть, потім пришлете гроші на карточку":). Один з чоловіків спостерігав за своєю милою, як та крутилася біля дзеркала. Й сказав "фух, обійшлося одним намистом":) Але я бачила – готовий був на все.

Далі всіх повели в ліс. І там…!!! ООО!!! Там місцева киянка Оля Ліщенюк (а в наших краях це тепер тренд – кияни переїжджають в села й починають активно розвивати малий бізнес і великі справи) накривала на столи – увага! – полтавський борщ з куркою, до нього пироги з сопкою (не питайте, що це – такого не буває ніде, лише там! і я вам не вповноважена видавать), потім вареники на парУ (гігантські! пухкі!) – з капустою і з картоплею, з густою – аж ложка стоїть – сметаною. До цього вишневий компот. А на десерт – кисіль із бузини… О… ні… потім винесли на тацях пироги з сиром – високі, вони дихали на нас божественними аброзіями! О… ні… потім на нас пішли таці з високими ж і плетеними пиріжками з яблуками!!!! Олі хтось дзвонив по мобільному і вона відповідала: "Їдять-їдять! Все, більше не печи – не подужають!" (це з села від печі дзвонили кухарки, що все оце варганили)… До речі, Оліна бабуся була вчителькою в цій сластіоновій школі. І Саша Герасимова фактично зіграла її, коли перевбиралася в строї:)

Обід священно тривав за столиками з дахами – якраз накрапав теплий дощик – просто на березі тихого Удаю. Вода була чиста, й жовтий пісочок кликав ступити туди – що діти й зробили, хоч і вересень. Сільський голова ходив лісом і спостерігав здалеку, щоб усе було, як положено. Жителі села спиняли роботу в дворі й проводжали автобус здивованими поглядами – "шо то воно таке за чудо тут їде". Один із них сів на велосипед і супроводжував: "Я – пан Микола. Шо вам розказать за цю землю?"

До Миргорода їхали в глибокому пообідньому сні…

В Миргороді нас давно чекали в музеї, який колись заснував Опанас Георгійович Сластьон. Тетяна Фесенко й Андрій Фесенко, яких недавно всі чули в програмі "52 вікенди" чудового суспільного радіо, мали для нас прекрасну історію. Меморіальна кімната Опанаса Георгієвича, яку вони створили після нашого знайомства, сьогодні розвинулася ще більше, поповнилася новими експонатами, почала жити – на одній стіні під зразком орнаменту, мальованим Сластіоном, висіла картина, мальована дітьми з особливостями розвитку: вони інтерпретували сластіоновий візерунок:) Звичайно ж, вся наша група мріяла побачити той єдиний макет розібраної в 80-х сластіонової водолікарні – унікальний зразок модерну! Тої, котра була символом міста й лише недавно зникла з етикетки миргородської води, що рівня баден-баденській (її знайшов тут сластіоновий друг доктор Зубковський, з яким вони й прожили останні свої дні, "уплотньонні" швондєрами в одній квартирці до самої своєї смерті в 33 голодні роки. Кажуть – померли й через скруту, а більше з горя, від усвідомлення краху всього, чого прагнули… Так і минуло сто років потім…)

Цю споруду – ми всі точно знаємо, і група туристів є точно фанатами цієї ідеї - мусимо збудувати! Всі креслення її є. У тепер дорослого київського архітектора – а тоді юного студента, що виміряв іі для курсової, здається, роботи. сергій халепа Кажуть, коли розбирали – на паркані висів плакат: "Водолечебница будет восстановлена в 1990 году". Але вже й дорогоцінна черепиця з її даху, складена тоді нібито в очікуванні цієї дати – розчинилася в часі…

Я знаю, що мер міста дуже хоче поставити все, як було. Ми працюємо над цим і кличемо всіх амбітних інвесторів вписати свої імена в історію! Хтось через сто років возитиме сюди туристів з усього світу, як оце ми сьогодні – і називатиме вас по імені!

В місті, до речі, святкували День міста. На гігантських бігбордах задумливий кандидат у президенти дивився на нас і пропонував "План Президента Капліна". В принципі все дуже по Гоголю. Ми бігли в Музей курорту – нас чекав наш великий друг Анатолий Шкурко. Він знайшов у архівах унікальне фото – здається, там у майстерні серед друзів – юних передвижників – сидів молодий Сластіон… Потім повз миргородську "вічну калюжу", понад рікою, ми вже бігли в темряві в керамічний технікум – там Алла Адольфівна вже кілька годин сердилася, що ці кияни все ще десь бродять, коли тут стільки всього й уже ніч. В технікумі цьому Сластіон викладав керамістам і був у 1903 його директором. Тут є його робота. І, звичайно, – унікальний керамічний іконостас. І свідок історії – неймовірна колекція порцеляни, кераміки, дипломних робіт талановитих людей, що звідси вийшли. І, звісно, – шовкова стеля, яку ми сприйняли як дизайнерський вишуканий елемент, а насправді це так рятують колекцію від води, що сочиться з даху…

Дорогою до Києва дивилися "Миргород та його мешканці" – особисто я раніше не бачила ці чудові дві серії за сценарієм Юрія Іллєнка, режисера Михайла Іллєнка, оператора Вержбицького – з Гриньком, Бенюком, Мажугою, Куравльовим та іншими блискучими персонажами хорошого кінематографа…

Я вважаю, перший маршрут сластіоновими дорогами випробування пройшов блискуче! Ці кілька років не минули без смисла: вже є певні умови приймати, годувати, розважати, продавати милі дрібниці на згадку, брати за душу й піднімати самооцінку. Полтавщина – це древня Європа! Цивілізація, яку ми видобуваємо з-під завалів. Галушки, вареники та інше – це лише милі й корисні, й спасенні подробиці, як паста, як корнуольські пиріжки, як норвезькі свели. Все було дуже комфортно, зручно, напхано відкриттями, смачно. Наші друзі "НавколоUA" – великі молодці!

І головне – Опанас Гергієвич Сластіон, впевнена, повернувся! І всіх підкорив. А всі – це люди зі смаком, освічені, вимогливі, й такі, яких можна задовольнити лише найкращим! До речі, це моє особисте придбання цього вікенду: знайомство з ними!

І те, що не можу не сказати: стан пам’яток гіршає… Поки ми вибиваємо їхню легімитізацію, шукаємо засоби й пропагуємо їх, місцеві люди – і громадськість, і влада, – мусять щось самі робити теж! Час невмолимо забирає шедеври…

Це був звіт і постановка завдання. Дякую за увагу.