Таким є результат проекту "Школи Лохвицького земства", який ініціювала відома телеведуча та громадський діяч Ольга Герасим’юк. Зараз вона чекає офіційних документів з Міністерства культури, які підтвердять охоронний статус будівель. Та це лише проміжний результат, адже в ініціаторки ще багато планів щодо того, як надати цим культурним пам’яткам друге життя. Ними Ольга поділилася в інтерв’ю Zruchno.Travel.

– Ваш проект зі школами Сластіона триває уже не перший рік. Напевно, ще багато чого попереду. Та чи можна вважати, що рішення Мінкульту нарешті завершило певний його етап?

– Вся історія інтересу до Сластіона почалася ще у 2009 році, коли я працювала у парламенті. Тоді у газеті “День” прочитала статтю мого земляка Георгія Шибанова про ці школи і про те, що був на Полтавщині такий архітектор Опанас Сластіон. Хоч я і була патріотом свого краю, але нічого про це не знала як і більшість моїх земляків. Мене ця тема дуже зацікавила, переважно наш край асоціюється з селянською народною культурою. Усі знають лише про наші галушки, навіть мене колись називали полтавською галушкою. Але ж раніше було по-іншому.

Я почала шукати додаткову інформацію, звернулась до відомих архітекторів. Найактивніше мені відповіла професор архітектури Зоя Мойсеєнко, адже вона була дружиною архітектора та історика Віктора Чепелика, який описав український архітектурний модерн у своїй забороненій книзі – за радянських часів вона була в обмеженому тиражі. Віктор Чепелик помер 19 років тому, не знаючи, що його мрія нарешті втілиться у життя.

Тоді я почала збирати папку, шукати інформацію про ці школи, писати листи до місцевих адміністрацій. Інформації не було! Коли ми звернулися до Державного реєстру нерухомих пам’яток місцевого значення, знайшли там переважно пам’ятники Леніну – от і все. Дійшла з листами до тодішнього прем’єр-міністра Азарова. Він передав цю справу Міністерству культури, той – до Полтавської ОДА, і вже там усе зупинилось через брак коштів та інші нюанси. Так ця папка і пішла зі мною з парламенту. Цей період був пасивним, теоретичним.

Фото: wikipedia.org

– А коли ви почали їздити “в поля” і шукати ці пам’ятки на місцевості?

– Коли сталася Революція Гідності, я подумала – це саме той час, щоб все почати наново. Адже справа була не лише в будівлях. Йшлося про усвідомлення самих себе як українців, вивчення нашої біографії, пошук нашої натури. Це могло дати людям усвідомлення, що вони не просто “забиті селюки полтавські”, а мають своє належне місце в культурі та історії, яка була вкрадена, переписана і повністю нівельована. І тоді ми вирушили у дорогу з моїм партнером у цій справі Максимом Івановим. Він є автором усіх досліджень: риє архіви, веде сайт, оцифровує історичні матеріали. Разом ми об’їхали ті місця, де, на нашу думку, ці школи мали б бути. З того часу постійно доповнюємо цю карту.  

Фото: dnabb.org

– Скільки часу тривала перша мандрівка?

– На жаль, я не могла взяти тривалу відпустку та поїхати надовго, тому мандрували ми на вихідних. За два-три дні ставили собі за мету об’їхати з десяток пунктів. Якби в тій глибинці були нормальні умови (дороги, готелі, харчування), впоралися б швидше. А так доводилося нишпорити по лісах та чагарниках. Трохи допомагали місцеві, хоча багато хто думав, що це ми шукаємо собі угіддя під дачу.



– Пам’ятаєте свої враження та емоції, коли знайшли першу школу?

– В принципі, до того вже бачила таку школу в Білоцерківцях, а Максим – у селі Курінька. Але кожна нова школа була для нас такою дивовижною, наче ми злітали на Марс і знайшли там життя! У Шмиглях довго людей розпитували про столітню споруду – ніхто не знав. Аж поки один чоловік не пригадав щось і не зголосився поїхати з нами. Знайшли її в таких чагарниках! Здавалось, відкривали Атлантиду. А бувало люди одразу розуміли, про що йдеться, і радісно розповідали, що в тих будівлях вчилися їхні бабусі. Потім наші колеги їх описували, робили креслення, знаходили цікаві історії та імена.

Тепер слово “Сластіон” для нас прозивне – означає щось прекрасне, відкрите наново, бо він і сам був для нас загадковою постаттю. Лише згодом прийшло розуміння, що ця людина стояла в одному ряду з Миколою Лисенком, Борисом Грінченком, Дмитром Яворницьким, Лесею Українкою – все це була одна компанія. Усі вони намагалися зберегти українську культуру. Чому тоді він зник з історії? Ми досі намагаємось це зрозуміти.

Фото: facebook.com/slastionschools

– Якою ви бачите кінцеву мету свого проекту?

– Раніше ми думали, що просто знайдемо ці будівлі та поставимо їх на облік. Сьогодні ми оформили лише частину – 35 об’єктів, а всього знайшли 53. Зараз нам потрібно доопрацювати решту. Шукаємо кошти, адже поки наші архітектори працюють на напівволонтерській основі.

Фото: 1tv.com.ua

– Тобто список ще буде розширюватися?

– У нас залишилось кілька білих плям, куди ми плануємо поїхати, бо гадаємо, що там теж можна відшукати кілька об’єктів. Можливо, їх буде більше ніж 53. Невідомо навіть, скільки їх було усього. Ймовірно, встигли побудувати до 60 – планувалося більше, але почалася Перша світова війна. Більша частина об’єктів збереглась, але у різному стані, бо деякі зовсім знищені.

Тепер наша кінцева мета – не просто відшукати ці об’єкти, а й зупинити їх руйнування: знайти кошти чи спонукати місцевих до дбайливої реставрації, не спотворювати їх євроремонтами.

– А за період проекту нічого не втратили?

– Втрати є. З 2009 року згоріла школа в селі Западинці, а у Сенчі одну із найкрасивіших шкіл розібрали разом з фундаментом, хоча село досить заможне. У Христанівці будівлю пошкодили мародери, коли ми вже встановили дошку та усіх попередили, що держава буде охороняти цей об’єкт. І, на жаль, у Новій Греблі нещодавно спалили школу унікальної краси. Це була вже виявлена пам’ятка – ми встигли її сфотографувати, мали на неї певні плани. Тепер вона не підлягає відновленню.

Фото: facebook.com/slastionschools

– Чим може зарадити школам охоронний статус? Він допоможе їх врятувати?

– Я дуже на це сподіваюся. Йдеться не лише про дотримання закону, а й про перегляд людьми ставлення до свого багатства. Коли пам’ятка отримує охоронний статус, місцева влада повинна підписати охоронні угоди із власниками (комунальними чи приватними). Для них це означає додаткову відповідальність, ресурси на утримання, реконструкцію чи консервацію. У Христанівці ми влаштували толоку, показали, як це можна зробити самим. Але щоб охоронний статус працював, потрібні насамперед зміни в головах.

Фото: facebook.com/slastionschools

– Щоб це зрушення в головах сталося, люди мають побачити, що в цих пам’яток є не лише історична цінність, а й практична. Яку практичну цінність вони мають для місцевих? Як ви їм це пояснюєте?

– Часто людей потрібно переконувати, що ці об’єкти можуть зацікавити туристів, бо внутрішній туризм зараз шукає нові напрями. А коли до них поїдуть туристи, виникне необхідність побудувати дороги, з якими на Полтавщині жах. Збудували дорогу – з’являться заправка, магазин, кафе. Хтось зробить у своїй хаті садибу зеленого туризму, а це уже копійка. Окрім того, турист із задоволенням купить якийсь місцевий виріб, адже скрізь багато вишивальниць, майстрів по дереву чи ковалів. Там можна проводити різноманітні пленери, тренінги. У кожному селі можна завести гіда, який зустрічатиме туристів, проводитиме їх, – зароблятиме таким чином і це складе економіку. Просто людям треба припинити скаржитися, що їх всі забули, а почати щось робити. Цей рух потроху дає вже свої плоди.



– Може, є і позитивні приклади зрушень?

– Звісно, є! От зацікавився нашою справою голова Лохвицької ОТГ Віктор Радько і замовив план реставрації школи в Гаївщині, щоб відкрити там дитячий садок. Він же допоміг нам з технікою у Христинівці, брав участь в інших заходах. А у Бондарях нинішній власник школи, місцевий фермер, хотів зробити з неї мисливський будиночок, але цього року надав її у користування громаді, щоб вони провели там свято села. Одна піцерія у Лохвиці зробила у себе в залі фотовиставку наших шкіл – відвідувачі цікавляться, впізнають рідні місця, хочуть їх відвідати.

Фото: facebook.com/slastionschools

– Чи були вже спроби спланувати туристичні маршрути, які б включали ці та інші маловідомі цікавинки на Полтавщині? Були переговори з туроператорами?

– Туризм – це надзвичайно важливий шлях для того, щоб регіон ожив. Але зараз школами частіше цікавляться окремі ентузіасти, які мандрують на велосипедах, абощо. Як таких, маршрутів поки що немає, та про них вже говорять у відділах туризму обласних адміністрацій – вони бачать, що це може стати корисною та прибутковою справою. Та для початку треба встановити вказівники. До того ж, багато об’єктів поки що перебувають у поганому стані.

Фото: uacrisis.org

– Якщо все ж таки хтось зацікавиться таким нестандартним туром, що порадите, куди можна відносно легко дістатися?

– Гадаю, краще їхати у Чорнухинський район. Я би порадила Харсіки – туди можна дістатися, не загубивши колеса. Також рекомендую Христинівку у Лохвицькому районі, бо там є життя, діє громадська організація – вам усе покажуть, розкажуть, нагодують. Обов’язково треба поїхати у Миргород, адже там є могила Сластіона, діє краєзнавчий музей, який він заснував, керамічний технікум, в якому збереглися його роботи.

Фото: myrgorod.pl.ua

– Але ж, на жаль, не збереглася історична будівля миргородської водлікарні, яку спроектував Сластіон...

– Це також наша мета – відбудувати ту прекрасну зруйновану водолікарню. З нами працює архітектор Сергій Халепа, свого часу він встиг її обміряти та описати, тобто є вся документація для відбудови. Вже говорили про це з керівництвом курорту та мером міста. Водолікарня Сластіона може стати привабливим туристичним об’єктом – музеєм або VIP-корпусом санаторію. Шукаємо, хто б міг вкласти кошти в цей проект.

У нас є ще одна мета – деякі з цих будівель хочемо зробити пам’ятками національного значення, а ще краще – зафіксувати їх як єдиний комплекс національного значення. Це дасть серйозний поштовх розвитку регіону, а також позитивно відіб’ється на економіці. Ми зі свого боку готові бути консультантами для туристичних агентств, надавати інформаційну допомогу, адже туризм дуже важливий і як розповсюджувач тієї “культурної зарази”. За рахунок взаємопроникнення культур суспільство може позбутися багатьох нинішніх проблем.

Розмовляв Андрій Тичина