У Києві відносно недавно, враховуючи стаж моїх знайомих, яких сміливо можна назвати старожилами, тому нові місця саме для мене. Етнографічний комплекс відпочинку дефіс музей "Українське село" (не Пирогове)  розмістився десь між двома селами Бузова й Миколаївка. Найліпший варіант потрапити до нього, звісно, якщо не маєш власного авто, – це автобус "Київ – Миколаївка", який курсує не так вже й часто – кожні дві-три години. У зворотному напрямку інтервал десь такий самий. Але великий плюс автобуса в тому, що зупиняється він ледь не біля воріт комплексу.

Враховуючи, що офіційна частина гулянь, саме на яку хотілося потрапити,  мала відбутися з 13-ї до 15-ї, а на потрібний рейс ми (я + один) вдало запізнилися, довелося шукати інші варіанти. Пощастило, що під’їхала маршрутка до села Бузова. Запитали у водія, чи далеко від села йти до етнографічного комплексу. (Їхати чи не їхати – от у чому вагання, бо наступного миколаївського автобуса не було сенсу чекати: всі святкування закінчаться. Отже, вибір дня – чи йти на ВДНГ їсти млинці, чи йти пішки бозна скільки до «Українського села».) Водій не знав узагалі, що таке етносело-музей  там є. Що здивувало не лише його, а й нас (може, ми щось наплутали). Але добрі люди в маршрутці швидко нас зорієнтували.  Йти десь хвилин 30, кілометри півтора.

Фото: etno-selo.com.ua

І ось ми на зупинці в селі Бузова, до "Українського"  наче вже знаємо куди йти. Гугл-карта, якої в нас не було, відпочиває порівняно з людською жагою допомогти двом цікавим туристам. І ось дорогою, яку нам описали в маршрутці, ми не йдемо. А чому? Бо з’явився новий герой історії – ввічливий Михайло Миколайович, який вирішив показати нам іще коротший шлях. Він повів напростець лісом, повз ставок, знову лісом, дачним сектором "Мрія-2" (який, до речі, досить затишний та милий, із сучасними дво-, одноповерхівками) та через решітчасту хвіртку, що вела на чиюсь приватну ділянку. Самотужки цей шлях проходити не рекомендовано.

Очікували побачити "Українське село" десь у полі, віддалено від осучасненого приватного сектору. Очікували давнє українське село з колоритними хатками на кшталт Пирогове. Очікували більше етнографії. Але все було набагато прозаїчніше. У співвідношенні давніх хаток до модернових дерев’яних будиночків для корпоративів та інших святкувань, альтанок, кавових "теремків" – перемагала остання когорта.

Масляничні гуляння застали вже десь на середині шоу-програми. Музики грають, конкурси проходять, хороводи водять. Хтось тягне канат. Що до чого, не дуже  зрозуміло, а за результатами змагання з канатом весна першою прийде на Полтавщину. На око, загалом людей 50 було точно. Деякі вже ходили з пов’язаними до руки маленькими колодками – це означає, що вони неодружені. Під кінець шоу-програми спалили Зиму, наспівуючи гаївки, веснянки. Горіти не хотіла, але її змусили. Десь метрів зо два стояла ще одна Зима, яку планували спалити в неділю під час повтору гулянь.

Ярмаркових столів, які б ломилися від стосів млинців, политих медом, та іншої смакоти, яку традиційно подають на Масляну, не було, що дещо засмутило. Стояла одна польова кухня, де готувалися шашлики з картоплею, ще одна з велетенськими чанами, звідки розливали чай із глінтвейном. Млинці довелося купувати в одному з тих ларьочків-теремочків, бо як же на Масляну не поїсти їх.

Побули в ковальні-майстерні, де коваль, одягнений у стилі сучасного мілітарі, вчить кувати підкови на щастя. У майстерні з ліпки глиняних глечиків усе було з народним колоритом, окрім вхідних металевих квартирних дверей, що дещо дисонувало в уяві. Тут можна виліпити глечика з майстром за 150 гривень (діти – 100). Потрапили лише до однієї з п’яти автентичних хатинок, бо доки гуляли територією та оглядали місцевий звіринець з оленями, баранами та іншими тваринами, птахами, вони позачинялися.

Зайти подивитися середину хатки коштує п’ять гривень. Нам дісталася «Подільська» з Вінниччини в стилі "невістка-свекруха": дві кімнати, дві печі, поєднані спільними сіньми та димарем. Як і годиться для інтер’єру середини ХІХ століття, розписані печі, висять у кутку образи,  є прялка, ткацький верстат й інші побутові речі того часу.

Чекаючи на автобус із Миколаївки, встигли зазирнути до місцевої тропічної теплиці, що примикає збоку до "Українського села". Там є кафе, де можна попити кави зі смачненьким. А за 30 гривень проведуть 20-хвилинний тур вже тропіками й субтропіками, де зростають банани, лимони, мандарини, ананаси авокадо й решта фруктів, які привозять до супермаркету з Єгипту, Туреччини, Еквадору та інших екзотичних країн-імпортерів. Вражають бананові дерева. Їх – п’ять, і вже є плоди. На одному зростає до двохсот плодів, а той більше. Дозріти мають у кінці березня – на початку квітня. То ж треба не проґавити та приїхати скуштувати бананів з грядки.    

Автор: Тетяна Редько, фото Марії Дорош