Довгий час Чорнобильська зона була законсервованою для відвідування, мала небачений радіаційний фон і ретельно оберігалась. Сьогодні вона теж під пильним оком охорони, але  вже безпечна для нетривалого перебування й перетворилась на спокусливу туристичну локацію. Лише за минулий рік в Чорнобилі побувало майже 50 тисяч туристів і ця цифра з роками має тільки зростати.

Потрапити за межі Зони відчуження можна у супроводі гіда – це законний спосіб, або хвацько протоптати 50 кеме утаємниченими  стежками,  як це роблять сталкери, - що НЕзаконно. Звісно ж, безпроблемний, безпрограшний, безпечний і ще низка позитивних синонімів у підтримку першого варіанту, але адреналінозалежні порушники нерідко обирають другий. До речі, пару таких довелось зустріти в Прип’яті – усміхнені хлопці, зростом близько трьох метрів на двох, з рюкзаками та запасними кросівками за плечима доволі комфортно почували себе як на території міста, так і в оточенні туристів; вони вже готові були здаватися на милість поліції. Як виявилось, сталкери частенько користуються таким трансфером на зворотному шляху, бо штраф заплатити дешевше, ніж оплачувати тариф таксиста.

Не проблемні ж люди, такі, як я, обирають безпечний варіант - туравтобус, немовчазний екскурсовод із цікавими історіями, хороша компанія в сусідньому кріслі транспорту, мінімум хвилювань та максимум хороших вражень, плюс професіонали знають, як не вляпатись у радіаційну пляму, що нерідко трапляються в Чорнобилі. Я мандрувала з туристичним оператором "ЧОРНОБИЛЬ ТУР", який є фаворитом у сфері чорнобилського туризму.  Ті, хто їдуть власним авто, автоматично отримують супровід на КПП у Дитятках.

Саме Дитятки є першим пунктом, який доведеться пройти перед в’їздом в 30-кілометрову Зону відчуження. А там, за межею, ви очікуєте побачити спорожнілий Прип’ять, Дугу, покинутий дитячий садочок в Копачах, гігантських сомів, - все те, що було на фото в соцмережах, те, що розказували знайомі. Дійсно, ви отримаєте те, що споглядали колись на чужих знімках чи відео. І скільки б ви раніше не бачили й не чули про Чорнобиль, побувати саме в цих місцях особисто великого коштує. Тут переживаєш сумбур неймовірних емоцій.

Прип’ять. На якусь мить ви ніби стаєте частиною цього давно покинутого міста-привида, де вже ніколи не буде життя. Ви бачите на власні очі велич багатоповерхового готелю “Полісся”, який в 70-х приймав гостей юного атомограду, а сьогодні - активно руйнується та вирощує на даху кущі з деревами. А під розповіді гіда, старанно уявляєте як чиновники міськвиконкому, що проживали в так званому “білому домі” (класична висотка через дорогу від Прип’ятської ради), прокидались під співи півнів із сусіднього “колхозного будинку” (гуртожитку), де мешкали сільські переселенці з живністю, територію яких захопило місто в процесі розростання. Ось і стадіон, чиї дерев’яні лавки ще не до кінця згнили, а про довгі алеї для прогулянок нині нагадують лише тополі,  обабіч зниклих доріжок.

Атракціони. Будинок культури. Магазини. Освітзаклади. Якщо на мить закрити очі, можна уявити, як місто знову оживає, а повертаючись до реальності, видно, як воно руйнується в силу часу й природних причин. Та й використання Прип’яті як полігону для військнавчань, -  не найкращий варіант зберегти його; доки гуляли знайшли кілька гільз.
Окрім цих солдатських сувенірів, місто осучаснює поодинокий стріт-арт – кольорові милі олені, бурі ведмеді. Правда, останніх осквернили вульгарною домальовкою геніталій.

За один день у Зоні відчуження всього не обійдеш. Чудово було б залишитись на довше, як це роблять здебільшого  закордонні туристи, що приїздять на триваліший час. За кілька кілометрів від Прип’яті у місті Чорнобиль, яке після катастрофи стало своєрідною столицею покинутої зони, є два готелі. Саме місто - вельми людне. У ньому мешкає 3.5 тисячі вахтових поселенців, які займаються підтримкою порядку на території відчуження. Частина з них працює безпосередньо біля арки реактора.

Цікаво, що до Чорнобиля декомунізація так і не дійшла. Та й навіщо. Це реліктове місце просто не має права втрачати свою унікальність. Тут ще можна побачити Ілліча в повний зріст, синагогу із п’ятикутною зіркою совєтов, пройтись Радянською вулицею. До речі, дорога на ній набагато краща від деяких київських.

Про Чорнобильську зону можна говорити, писати безмежно довго, бо як її за один день не обійдеш,так і не вмістиш всього в одному тексті.  Там, за колючим дротом, ціла історія поразок і перемог, болі й радості, окреме життя, яке продовжує жевріти та захоплювати.  Зовсім не дивно, що сьогодні Асоціація чорнобильського туризму активно бореться за внесення об’єктів Зони відчуження до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Нині це не просто якась несерйозна забаганка, а цілком вимушений крок для збереження унікальних споруд та  вшанування пам’яті. Надіюсь, що справа не потоне в коловороті бюрократичної тяганини. Пункти дезактивації техніки (ПУСО), бетонно-розвантажувальна зона та ще низка об’єктів, чиїх двійників у світі ще треба попошукати. Не хотілося б з часом згадувати їх лише по фото та фільмах.

Післямова

0,003 мікрозіверта – таку дозу опромінення я отримала за день перебування в Чорнобильській зоні, що цілком допустимо для щасливого життя. Ця цифра дорівнює дозі радіації за один політ у літаку. На зворотному шляху на двох КПП усіх перевіряли спецапаратурою щодо чистоти одягу від радіонуклідів. Жодного туриста не затримали і не загубили.             

Тетяна Редько

Фото: Andriy Tychyna