Маршрут: Київ - Рiвне - Дубно - Білокриниця - Кременець - Вишневець - Збараж - Тернопіль - Теребовля - Чортків - Струсів - Микулинці- Кременець - Рівне - Київ
Кiл-ть днiв в маршрутi: 5
Загальний кiлометраж: 1200 км
Автомобiль: KIA Rio
Середня витрата палива по маршруту: 6.2 л

Коли минулого року під НР ми планували подорож, а житла (по не зовсім популярному маршруту) забронювати вже за місяць не могли і коли потім дитина злягла в лікарню з хворобами і додому ми попали лише 30-го, для себе зрозуміли, що ось такі речі заздалегідь бронювати більше не будемо. Бо у Всесвіту на нас завжди СВОЇ план.

Тому цего року маршрут я написала десь в середині грудня, а все бронювалося за добу до виїзду.

Чому саме цей напрямок?

Бо для нас цей регіон давно вже білою плямою, а витрачати на нього час влітку шкода, бо є #карпатозалежність.

Тому ось так: п’ять днів, більше тисячі км, багато нової інфо і знань. І нові геолокації в наших інстаграмах :)

БІЛОКРИНИЦЯ

хм, одна з Білокриниць - та що в Кременецькому районі (бо їх є на Україні декілька) цікавила

Споруда зведена в стилі ренесансу з незначними елементами готики. Готичність присутня в архітектурі двох шпилястих веж по кутках палацу (чимось нагадали палац у Корсуні), а також у в’їздній вежі.

перша письмова згадка про Білокриницю - 1438 рік в грамоті князя Свидригайло.

На початку XVI ст. король Сигізмунд І дарує Білокриницю вихрещеному татарину Семенові Кілдишу, нащадки якого вже йменувались шляхтичами Білокриницькими.
Вже з другої половини XVI ст. Білокриниця переходить до князів Збаразьких, які зводять тут мурований замок. А в 1603 твердиню здобувають та руйнують татари. Через три роки замок відбудовується.
В 1631, коли обривається чоловіча гілка роду Збаразьких, Білокриниця переходить до Вишневецьких. У 1725 (після вінчань-весіль) новими власниками замку стає рід Радзивілів. Та, певно, не надто доглядав за маєтком хазяїн - замок частково занепадає і у 1806 переходить у власність шляхтича Колонна-Чосновського. Купив він собі маєток з околицями і взявся його відновлювати... Та щось пішло не так - згоріла фортеця і декілька десятиліть стояла руїною... В середині XІX ст. на замкових руїнах нащадок Чосновського споруджує новий палац в англо-готичному стилі. Та не розрахував своїх фінансових можливостей - вліз у борги. Не знаю хто там був кредитором, але змушений був Чосновський продати маєток,- на аукціоні його купив російський граф О.Воронін (був вихідцем із кріпаків Курської губернії, проте зумів дослужитися до генеральського чину та посади чиновника особливих доручень при київському генерал-губернаторові). Він і був останнім власником комплексу (садиби+землі). Певно, пам’ятаючи про своє походження, Воронін заповів своє майно на освіту дітей місцевих селян. У 1892 в палаці відкривається сільськогосподарська школа, і вона була досить престижною в околицях Кременця, проте після першої світової війни припинила своє існування. На початку 20-х років ХХ ст. тут відкрили агрономічну й лісову школу. Навчальний заклад на території палацу працює і сьогодні.

 Опісля смерті Вороніна, ззовні будівля не змінювалась а от інтер’єри майже не збереглись.
 нас насамперед своїм симпатичним палацом, в якому на сьогодні розташований Кременецький лісотехнічний коледж.

Разом із парком, гуртожитками та господарськими спорудами територія коледжу займає близько 32 га. У приміщенні палацу діє невеличкий краєзнавчий музей, а поруч будівлі розташований Білокриницький дендропарк.

Цей палац пережив татарську навалу, вистояв пожежу, кілька воєйн, зазнав нищівної руйнації від недбальства власників… Але він вцілів і дожив до наших днів.

Ранком Кременець накрив такий туман, що з міста ми виїжджали по приборам і ще довго відчували себе героями фільму жахів, бо щільнобілe було не тільки ззовні, а й своїми щупальцями навіть через найменші отвори пробиралося в салон. А потім якось за кілька годин небо прояснилося, вийшло сонце і стало зовсім інакше. І коли б ще трохи снігу під ноги

ВИШНІВЕЦЬ

Колись тут змінювали історію держав.

Тут гостювали Оноре де Бальзак, Тарас Шевченко й останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський.

Саме тут в 1605 році шляхта підтримала Лжедмітрія І, визнала в ньому сина Івана Грозного та заручила з ним Марину Мнішек.

Тут в оборонному замку татари тримали у полоні Богдана Хмельницького.

це селище -  родинне гніздо волинських князів Вишневецьких.  Йому 621 рік, Магдебурзьке право з кінця ХV століття 

Перший замок був зовсім не там, де сьогодні стоїть палац Вишнівецьких. Земляні укріплення, що перше згадуються у 1395, були збудовані сином литовського князя Ольгерда, новгород-сіверським князем Дмитром Корибутом на правому березі Горині, на місці сучасного села Старий Вишнівець.

Побудову ж камінного замку на лівому березі річки Горинь завершено у 1640 році воєводою Ієремією Вишневецьким – нащадком Корибутів, які з початку XV почали йменуватися Корибут-Вишневецькими. У 1648 році замок руйнували козаки, а у 1672 – 1675 – турки і татари.

Палац, який ми можемо побачити сьогодні, був побудований у 1730-х. Навколо простиралося  220 га вишуканого дворівневого парку, внизу текла широка річка Горинь і дзвеніли дзвони церкви Вознесіння Господнього. Зараз річка стала ставом, від парку лишилося 8 га, цінності із замку вивезли, лише церква стоїть і сяє банями.

Палац поєднує стилі пізнього бароко та класицизму. Кажуть, що згори виглядає великою літерою С і має симетричну структуру всередині.

За задумом, споруда мала бути копією французького Версалю (спеціально для цього були запрошені французькі архітектори). Як і там, щоби величезна бенкетна зала здавалась ще більшою, у стіни були вмонтовані дзеркала. Такого багатства, яке мав тоді Вишнівецький замок, не можна було знайти й у королівських палацах. Перший та частина другого поверху були оздоблені голландською дрібною керамічною плиткою, де на 45 тисячах частинок жоден малюнок ні разу не повторювався. Такого не було і немає ніде у світі.

Кімнати палацу, а їх було більше ста, називали за кольором стін, які покривались китайським шовком, оздобленим бісером, золотом і сріблом. Важливим елементом інтер’єру були високі французькі та італійські каміни і керамічні печі, виконані в ренесансному стилі. Двері в більшості залів були подвійними, пофарбованими в білий або жовтий колір.

У замку зберігалися величезні колекції зброї, рицарських обладунків, а також більш як двотисячна приватна колекція картин визначних майстрів пензля доби Середньовіччя. Картин було на стільки багато, що їх не було де зберігати. У книжкових шафах знімали тафлі і вставляли дорогі портрети.

 Свого часу в ньому побували всі тогочасні імператори, королі та князі Європи.

Біля парадного входу у палац тебе зустріне фронтон із двома гербами. Зліва – родовий герб князів Вишнівецьких-Корибутів, справа – герб дружини Михайла Корибути, який брав участь у будівництві цього палацу, Теклі із роду Радзивилів. І то єдиний фронтон замку, який зберігся до нашого часу. Його вік – 300 років.

Але все то нині можна лише уявити, бо під час другої світової палац і все, що більшовики не вивезли до Москви, згоріло.

"був підпал в кількох місцях. І тиждень воно тліло",- розповідає місцевий екскурсовод.

Від потужного генеологічного дерева родини князів Вишневецьких розбігаються очі, але рід обірвався, не лишивши прямих нащадків.  Ми знаємо про Дмитра Байду Вишневецького – легендарного засновника Запорізької Січі та Ярему Вишневецького – ворога Богдана Хмельницького. Портрети цих та інших князів Вишневецьких і тепер прикрашають стіни палацу-музею, щоправда, лише репродукції, бо всі оригінали, стародруки, меблі, коштовності та різні цінності вивезли до Москви ще у 1940.

- в старих замках мають бути прекрасні галереї портретів, де так солодко-моторошно і страшно ночами, коли жовтий місяць тьмяно світить в розбиті, заткані павутинням вікна...)) І ще обов’язково повинні бути кажани! Який замок без привидів і кажанів!
- Та привидів взагалі-то немає.
- Ну, це дивлячись де.

Коли вийти на балкон – то відкривається дуже гарна панорама на Старий Вишнівець із руїнами монастиря кармелітів та дерев’яною церквою.

На нижній терасі розташована Вознесенська церква, збудована у 1530, як усипальниця Вишневецьких.

Біля церкви зберігся невеличкий цвинтар із старовинними кам’яними хрестами. У XVIII здійснено перебудову церкви, а в 1872 - 1873 прибудовано муровану дзвіницю і змінено форму бань. У церкві поховані православні предки Корибутів-Вишневецьких. Й саме в цій церкві відбулися заручини Марини Мнішек із Лжедмитрієм І (Григорієм Отреп’євим), які в подальшому вплинули на долі Росії, Польщі та України.

колись тут знаходилися прекрасні алеї, чудові підвісні містки, витончені огорожі, розкішні клумби з рідкісними квітами, альтанки...

На територію садиби ведуть дві брами - арочні і двопілонні, архітектура яких відрізняється з’єднанням барочних і класицистичних рис.

Це - друга брама. Перша - центральна - нижче.

Центральна брама збудована на честь приїзду короля Польщі – Станіслава Августа Понятовського. Причому король провів у Вишнівці аж три тижні і навіть зустрічався зі спадкоємцем московського трону Павлом І.

Останній з роду Вишневецьких — Михайло Сервацій – був неймовірно багатим, але так і не зміг лишити спадкоємця, хоч і мав семеро дітей. Він помер у 1744 і містечко з палацом отримали князі Мнішекі. Чотири покоління цього роду прожили у Вишнівці, продовжуючи поповнювати колекцію двору і облаштовувати його приміщення. Поступово палац перетворився на справжній музей - тут була зібрана приголомшлива колекція раритетів - посуд, меблі, зброя, картини, унікальна портретна галерея та інші цінності.

В середині ХІХ століття Мнішеки продали палац, після чого він ще кілька разів переходив з одних рук в інші. Часті зміни власників посприяли розпорошенню історичних і культурних надбань, які зберігались в палаці, і серед яких були велика і відома бібліотека, багато картин та інших цінних речей.

Під час Першої світової війни палац був сильно спустошений австро-угорськими і російськими військами, проте у міжвоєнні роки споруду було відновлено.

Під час Другої світової війни палац знову сильно постраждав.

В радянські часи в будівлі господарювали бібліотека, ПТУ, будинок культури і навіть шкіргалантерейна фабрика і лише на початку 2000-х став музеєм.

 
ЗБАРАЖ

Вперше місто Збараж згадується в Іпатіївському літописі під 1211: союзник Данила й Василька Романовичів краківський князь Лешко Білий “не зміг узяти Галич і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража”, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько-Волинського князівства.

При Галицько-Волинській державі, Збараж став її волосним центром. У 1393 великий литовський князь Вітовт дав Збараж  сіверському князю Корибуту, він збудував тут замок.

Найбільше місто відоме подіями періоду Українсько-польської війни 1648-57, а саме облогою 1649 Тоді війська Б.Хмельницького взяли в облогу сильний польський гарнізон у Збаражі. На допомогу оточеним вийшла добірна армія, очолена самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман атакував поляків під Зборовом (це недалеко від Збаража) і мало не взяв короля в полон. На заваді став союзник Хмельницького, кримський хан Іслам-Гірей III, що пригрозив переходом на бік Яна ІІ Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені. Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено з 60 до 40 тис., а в складі гетьманської держави залишились Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Волинь, Поділля та Полісся залишилися під владою Речі Посполитої.

Під мурами Збаразького замку загинув корсунський наказний полковник, уродженець Теребовлянщини Станіслав Мрозовицький (Нестор Морозенко), був тяжко поранений Іван Богун,а у 1707(1702?) тут побував гетьман Іван Мазепа з Петром I.

 У 1772 місто увійшло до складу володінь Габсбургів (згодом - Австрійська, від 1867 - Австро-Угорська імперія).

перший збаразький замок існував у місці, де сьогодні знаходиться село Старий Збараж, і був зруйнований татарами у 1589 (забігаючи наперед скажу, що до нього ми не доїхали. Розмова з місцевим хлопчиною  в Старому Збаражі виглядала якось так:

-підкажи, будь ласка, як добратися до старого замку

-ааа, ви самі не доїдете, то треба тіко з місцевим

-а де він територіально?

-а вон туди до цвинтаря, а потім попід горою...

було болото, з невисоким кліренсом, вирішили не жартувати з долею :) ).

У 1602 – 1605 власник навколишніх земель Христофор Збаразький, перебуваючи у Венеції, замовив проект нового замку відомому італійському архітектору Вінченцо Скамоцці. Проект замка в Збаражі Скамоцці описав у відомому трактаті "Idea della Architettura Universale" (Венеція, 1615).

Відповідно до розробленого проекту це мав бути великий триповерховий палацрозмірами 50х33,5 метра, укріплений по кутах бастіонами, які були безпосередньо пов’язані з палацовими стінами, а загальний вигляд мав нагадувати міську резиденцію феодала, а не позаміську укріплену садибу.

Новий замок з’явився протягом 1626 - 1631, але з значними відхиленнями від проекту, внаслідок чого він набув зовсім іншого вигляду. Очевидно, спочатку будівництво його провадилось за проектом Скамоцці, про що свідчать план і розміри головної частини палацу, а потім планування комплексу було зовсім змінено. Є припущення, що будівництвом керували голландець Ван Пеен та італієць Андреа Дел’Аква.

В 1648 замок здобуло військо Максима Кривоноса, а з 30 червня по 14 серпня 1649 його облягали війська Богдана Хмельницького. У 1675 замок здобули й зруйнували турки, після чого його відновив князь Дмитро Вишневецький. Подальша історія замку пов’язана з руйнаціями (1717, 1734), зміною спадкоємців (Юзеф, Станіслав і Вінсент Потоцькі, генерал Бем), перетворенням споруди на цукроварню та її поступовим занепадом. Відбудований після Першої світової війни коштом польської громадськості, замок під час Другої світової війни перетворився на руїну. У 1965 була спроба реставрації замку. Останню реставрацію здійснили вже за років незалежності, але за польські гроші. У 1994 замковий комплекс оголосили історико-архітектурним заповідником.

Для більшості українців Збараж є синонімом слова “замок” – передовсім завдяки телевізору. Блокбастер Єжи Гофмана вже не раз прокрутили всі провідні телеканали, тож важко знайти людину, яка би не бачила цієї епопеї. А саме під мурами Збаража відбуваються найтрагічніші події кінострічки. І автор роману "Вогнем і мечем", і його екранізатор не надто відійшли від реальних подій (про інтерпретацію при цьому краще промовчати). Бої під Збаражем дійсно були одним із ключових епізодів Хмельниччини й одним із вузлових в історії Речі Посполитої й України.

 Годі шукати щось, що лишилося від первісного монастиря. За часів Юрія Збаразького обитель була дерев’яною. Та й від часів Вишневецьких, які звели оточений товстезним оборонним муром чималий комплекс з мурованим храмом на честь Св. Юрія, теж хіба що фундаменти залишилися. Монастир дуже постраждав під час подій, змальованих у стрічці Гофмана. По тому обителі дісталося від яничар. За турків, коли монастир стояв пусткою, природа доруйновувала те, що не встигли люди. І лише 1723 новий власник міста Юзеф Потоцький звернув свою увагу на монастир. Місцева легенда говорить, що сталося це через прикрий випадок: їхав Потоцький у кареті повз руїни монастиря болотистою долиною Гнізни. Раптом колеса зіскочили з вимощеної деревом загати, і карета почала занурюватися у трясовину. У відчаї магнат звернувся до св. Антонія, благаючи про порятунок, і дав обітницю звести храм в його ім’я.

У 1729 закінчилася будова нових корпусів монастиря, а 1731 почали зводити храм. Чи то будівничі схалтурили, чи в проекті була похибка, але 1745 костел ледь не завалився. Станіслав Потоцький, син Юзефа, вирішив, що почати все з нуля буде дешевше, ніж виправляти будівельний брак, і наказав розібрати все до фундаменту. Новий проект він замовив у сілезького архітектора Йогана Ганца, за яким у 1746-1755 спорудили величний храм.

Теперішній храм Св. Антонія мало чим нагадує первісний проект Йогана Ганца. У 1788 він сильно постраждав від пожежі. Незабаром костел відновили, але у видозміненому вигляді. Первісні барокові риси збереглися лише в частині, не пошкодженій вогнем.

Монастир був одним з найвпливовіших на Поділлю - аж поки не настали австрійсько-угорські часи. З 1768 при монастирі діяв шпиталь-притулок для бідних та хворих, а з 1777. - парафіяльна школа та латинська гімназія, яка в 1924 отримала державний статус.

Монастир вражає більше замка, але отой соцзабез в лівому портику...

чомусь зразу думки про совєцький союз...

ТАРНОПІЛЬ

Тут вам точно не треба бігати з картою, аби встигнути оглянути усі пам’ятки архітектури. Під час Другої світової війни Тернопіль був практично зруйнований, тому старих фасадів практично не залишилось.

серед місцевих ходить легенда, що за першим разом німці майже без бою залишили місто. Але разом з тим залишили на вокзалі кілька цистерн зі спиртом...
Потім радянські війська його відбивали вдруге. І вже потім його майже стерли з лиця землі. До 46-го року місто вилазило з руїн, а статус обласного центру переїхав до Чорткова, що майже на 70 км західніше.

Між іншим аж до 1944 місто називалося Тарнопіль, на честь свого засновника. Навіщо змінили одну букву, невідомо.

Вар’ятами, в оточенні бабусь, що по обидва тротуари на Збаражскій, розпродають свої городні врожаї, спочатку вузькими вулиця вгору/вниз, потім через віадук і кілька проспектів просуваємося в центр міста (…я втік від мами з татом, я болт на все забив…). На небі повний місяць, бруківка на домашній Валовій відсвічує різдвяну ілюмінацію. Флюгери підтверджують правильність обраного вектору, а афішні тумби пропонують sound від DZIDZIO до AC/DC (…я не навидів поп, я слухав тіко рок-н-рол…).
 
Бульвар Тараса Шевченка якимось дивним чином зберіг зелень на деяких кронах дерев, що у тандемі з квітучими клумбами (січень!), створив враження літнього курортного променаду (…я приїхав в файне місто Тернопіль…)

У сьогоднішньому Тернополі проживає трохи більше 215 тисяч мешканців. Цікаво, що область – єдина в Україні, яка одночасно лежить у трьох історичних регіонах: Галичині (західна частина), Поділлі (східна) та Волині (північна).
Та й у самому місті проходить кордон по річці Серет на Галичину та Поділля.

І нині Тернопіль – найбільш україномовний обласний центр держави. Українською тут говорять більше 95% і вона тут така як і в Чернівцях, аристократична, чиста і літературно правильна.

А ще Тернопіль - студентська столиця країни, адже третина народу навчається у медичному, технічному, економічному, педагогічному та інших університетах.

Всі путівники нам радили відвідування міста розпочати й закінчити походом по культових закладах: "Старий Млин", "Файне місто", "Коза", "Тернопільська кнайпа", "Бункермуз", "Мамонт", "Фламінго".
Що ж: "Старий млин" - дорого/довго/нічого особливого (Галя балувана, так), "Файне місто" - прекрасні сніданки (все інше нє особо вразило). А от "МонФальконе" - найкраща кава з усих, яку коли-небудь ми смакували в подорожах країною (так, навіть у Львові такої не стане)

Достопрімєчатєльності:

у 1540 Коронний гетьман Ян Тарновский побудував тут укріплений замок, з якого, власне, й розпочалося місто. Нині його важко назвати "замком" – більше нагадує палац.

Саме завдяки замку у місті з’явився гігантський Тернопільський став. Раніше на цьому місці були болота, але їх навмисно перетворили на озеро, щоби ніхто не міг підкрастись до міста. Зараз це улюблене місце прогулянок як місцевих жителів так і вражених туристів, бо ж де ще ви зможете побачити озеро посеред міста розмірами у 300 гектарів, по якому курсує прогулянковий корабель (точніше, десь у Європі ще є, але де - наш місцевий "гід" не пригадав :) )

 Коли сам Бог впорядковував землю, то чорт йому чинив перешкоди. Особливо не сподобалося чорту, що Бог запустив воду до річки Серет. Тож нечистий накидав каміння та перегородив русло, зупинив річку.

Водяні змії вирішили допомогти Богу та наробили дір у цій греблі і вона розвалилася. Чорт з відчаю втопився, а долину, що утворилася, назвали Чортовою. А місто – Чортковом.

Продолжение...

Мила Пазиненко – блогер, путешественница, фотограф и просто красавица.