Щоб не блукати з Google Maps, при цьому шалено гортаючи сторінки зарозумілої Вікіпедії у пошуках потрібного об’єкта, я заручилася підтримкою Руслани. Руслана – скромна мила дівчина з місцевого ТІЦ – туристично-інформаційного центру, який розташований на площі Ринок в одному з багатьох приміщень будівлі міськради, більш відомої як Дрогобицька ратуша. Знайти його легко – вхід одразу з вулиці, є чітка вивіска. Саме ця дівчина – трохи молодша за мене і дещо схожа на одну з американських актрис, особливо коли посміхається (на яку, я так і не згадала), – без зайвого пафосу та забитих датами фактів першою поділилась зі мною своїм містом.

Дві години у компанії Руслани пролетіли швидко, але якими вони були? То були розмови про оригінальну та недооцінену дрогобицьку сіль, вулички з будинками в стилі бароко, форпостний костел від короля Ягайла, відреставровану синагогу з німецьким корінням, нетлінну ратушу, що горіла та руйнувалась, але вистояла, натхнення Шульца і Франка...

Логічно, що ратуша стала першою локацією моєї мандрівки, яка є в списку must see кожного туриста. Першочергово вона вабить краєвидами, що відкриваються з її оглядового майданчика. А захопитися там, дійсно, є чим – місто, як на долоні. Можна й не гуляти вулицями, а піднятись на вежу та подумки пройтись найкращими місцями, споглядаючи червоно-сірі дахи, польсько-єврейську архітектуру минулого та ще раніших століть, шпилі святинь, які помітно прорізають панораму житлових будинків, довгі дороги на Трускавець та Борислав, Карпати десь на горизонті.

Упродовж сходження наверх можна побачити історичні фото Дрогобича, інтер’єр радянського періоду, виражений у половинному фарбуванні стін, особливий годинниковий механізм, зроблений на замовлення відомим польським майстром на початку ХХ століття. Саме ця тендітна і складна система, чия захисна бокова панель розмальована написами на кшталт “тут був...” (деякі з них ще 30-х років), керує стрілками чотирьох велетенських циферблатів, які згори показують час місту.

Внизу, біля затишного камерного дворика ратуші, є непомітні двері, які ведуть до Музею ваг. Такої колекції ваг, як у Дрогобичі більше не знайдете ніде – це факт! На дерев’яних полицях, на підлозі, за зачиненими вітринами сервантів – де тільки не знаходяться гордісні раритети кількістю більш як 500 штук. У музеї побачите навіть елементи ваг до нашої ери та унікальні вагові тягарці із зображенням тризуба, хоча мені сподобались ваги для яєць, які свого часу продавали не поштучно, а на вагу, та поштові, що здатні виміряти вагу листка чи конверта. Виділяються із загалу і великі ваги-терези, на яких вирішували долю відьми. До речі, останні беруть участь у театралізованій екскурсії ТІЦ, де треба рятувати відьму. Проводити її знову почнуть десь після відкриття туристичного сезону в травні, коли кількість туристів прогнозовано має збільшитись.

До костелу святого Варфоломія, попередник якого свого часу був частиною оборонної споруди міста, я так і не потрапила. Виявляється, святиню зачиняють через недобросовісність деяких відвідувачів, а зайти всередину тепер можна або під час богослужінь, або завчасно домовившись через дрогобицький ТІЦ, який в свою чергу домовлятиметься з паном костельним.

У Хоральної синагоги теж свій графік відвідин, що коливається в межах обідньої години. Але знову ж таки попередньо краще уточнити його в ТІЦ, щоб потім не бути розчарованим. До слова, в синагогу я теж не потрапила. Але зовні вона вражає своїми розмірами та легко-зеленим кольором – реставрувати її закінчили лише минулого року і зараз оновлена святиня діє більш як мистецький центр.

До синагоги від ратуші можна потрапити кількома вулицями, але інтригуюче пройтись місцевим “Суецьким каналом”. Так називають найвужчу вуличку Дрогобича, яка сполучає два ринки, – площу та класичні торгові ряди, де в мій приїзд (а це була неділя) працювали лише два квіткових магазинчики, один із яких був профільований під ритуальні послуги, та стояла пара продавців із фруктами. Мабуть, справа в неділі.

На давній солеварні туристів зустрічає пані Оксана – усміхнена жіночка під п’ятдесят, яка майже 30 років пропрацювала на цьому підприємстві. Вона робить круті сувеніри із місцевої солі та встигла знятись в епізоді до фільму про Олексу Довбуша, коли зйомки проходили на території солеварні. Унікальна технологія виварювання солі з підземного росолу, що століттями (якщо не тисячоліттями) тече в надрах Дрогобича, виділяє це підприємство із загального масиву українських солепостачальників. Але це захоплює чомусь тільки туристів, а не інвесторів, бо боляче дивитись на те, в якому стані солеварня зараз знаходиться.

Добре, що хоч фільм там знімали і кіногрупа підладнала деякі дірки. Отак і живе підприємство від доброї до доброї руки. Офіційно історія солеварні бере свій початок ще з ХІV століття (можна підтвердити документально, але говорять, що насправді – ще раніше). Знаходиться вона недалеко від центру (хвилин 15 пішки) та на одній лінії із собором святого Юра та церквою Чесного Хреста, які обступили її з двох протилежних боків. Пані Оксана стверджує, що це теж рятує солеварню від остаточного краху. Люди на підприємстві привітні, радо спілкуються з туристами та розхвалюють власну сіль. Відчувається, що вони пишаються своїм ремеслом.



У соборі святого Юра, який охороняється ЮНЕСКО, – тихо та спокійно, до п’ятої він приймає туристів і лише тричі на рік, на час богослужінь, переповнений вірянами. Забігла до святині вже наприкінці робочого дня, тому огляд був квапливим. Здивувало те, що собор святого Юра – це не одна, а дві церкви: інша на честь Богородиці, прибудована додатковим поверхом зверху. Таку хитрість пророблювали, щоб свого часу віряни частіше навідували.

Своєю архітектурою на святиню Юра схожа церква Чесного Хреста. Говорять, що вона навіть старіша за свою “колегу”. Нині церква потребує реставрації та знаходиться за шлагбаумом пожежної станції, але охорона пропускає подивитись.

Прогулянка вулицями Шевченка, Міцкевича, Франка, де знаходяться колишні вілли нафтових магнатів, стала чудовим завершенням одноденного тревелу. А доки шукала їх, то натрапила на будинок Бруно Шульца, в якому той жив після втрати в пожежі першого будинку, що був на площі Ринок.

І наостанок про буденне. Обідати заходила в популярний та туристично промотований ресторан “Сіль”, де подають страви з дрогобицькою сіллю. Заклад спокійний, затишний та приємний і вартує того, щоб називатись рестораном. Обслуговування на вищому рівні. І навіть я, одягнена в спортивний одяг та з рюкзаком за плечима, що явно дисонувало із елегантним інтер’єром ресторану, не почувалася дискомфортно. На жаль, страв із легендарною сіллю, зокрема круасанів із солоною карамеллю, в наявності не було – замовила борщ, який принесли в запеченому з хліба горщику, та чізкейк із чаєм. Чек – в межах 200 гривень, хоча й брала найдешевше. Насправді ціни там не для туриста без грошей, але смачно. До речі, тим, хто замовляє в ТІЦ похід на ратушу, у ресторані за наявності квитка роблять знижку. А от вечеря моя складалася із надзвичайно смачного гарбузового пирога із копченим шпондером, приготованого за рецептом із книжок Івана Франка. Оригінальна подача, немала порція та доступна ціна (85 гривень) – роблять таку смакоту в кафе Franko beef&burger. А ще там є крута дитяча кімната.

Так склалося, що їхала я в Дрогобич потягом Дніпро-Трускавець зі Львова, а за півтори години вже була на місці. Назад до Києва поверталася без пересадок теж трускавецьким потягом. У Дрогобичі від вокзалу дістатись центру зручно маршруткою № 2, яка курсує приблизно кожні 15 хвилин, хоча можна пройтись і пішки, якщо є час, – півгодини по прямій вулицею Стрийською і ви вже на площі Ринок. Маршрутка зупиняється біля площі Шевченка (теж центр).

Автор: Тетяна Редько, фото автора



Вас також може зацікавити:
- Дрогобич – у ньому вся сіль!
- Чарівний Дрогобич від Blog 360
- Ігор Чава: через п’ять років про Дрогобич знатимуть в усьому світі

Тури за темою:
- Екскурсія на солеварню
- Галичина + Польща
- ТУРИ НА 8 БЕРЕЗНЯ І МАСЛЯНУ
- ВСІ АКТУАЛЬНІ ТУРИ ПО УКРАЇНІ

Найцікавіше на порталі:
- Відпочинок у Карпатах
- Заміський відпочинок під Києвом
- Захопливий Дрогобич

Партнерська програма Zruchno.Travel для просування готелів, турів в Інтернеті