Блоги
Фотограф Міла Пазиненко знайшла свій рай у Верховині

Одне вдале фото красивого місця може змусити вирушити у мандри в пошуках яскравих емоцій. У цьому на власному досвіді переконалася професійний фотограф та блогер Міла Пазиненко, яка часто мандрує Україною, зберігаючи на фото власні враження. Мандрівниця розповіла редакції Zruchno.Travel про міста контрастів, туристичні відкриття та улюблені замки, більшість з яких збережені на світлинах фотографа.

– Ви – фотограф, часто мандруєте Україною та світом. А чому вирішили вести власний блог?

– Для мене все почалося з LiveJournal. Це зараз є багато майданчиків для спілкування на кшталт Instagram та Facebook, а спочатку були різноманітні форуми (профільні й не тільки), які допомагали вийти за межі чотирьох стін свого дому та почати спілкуватися з іншими людьми. А потім, певно через те, що живий журнал був зручний як формат віртуального щоденника, почала писати там про свої думки-переживання і про мандрівки теж, щоб знову і знову повертатися в ті спогади.

А коли займаєшся комерційною фотографією, є потреба у власному сайті. Минулого року перенесли туди і мій текстовий блог з живого журналу. Там не лише про наші подорожі, маршрути, а й про кіно і фото, звісно. Можливо, з часом буде про книги. Я про це пишу досить давно і точно знаю, що є люди, які слідкують і читають.



– Чим вас приваблює тревел-фотографія? У чому особливість цього виду фотомистецтва?

– Мої тревел-фото – це, насамперед, власні враження, емоції, переживання, які іноді до сліз, іноді до мурах, іноді до метеликів в животі. Не думаю, що такі фото несуть якусь художню цінність. Але емоційно вони торкають, а в контексті фоторозповіді буває, що спонукають до подорожей тих, хто їх продивляється. Правда, не вважаю себе тревел-фотографом та й знімаю все на звичайну 35-ку (з руки і без штатива), а не як це прийнято. То тревел-фото для душі, знаєш, а не для стоків і виставок.



– Де був зроблений ваш улюблений кадр?

– Світлини, зняті під час подорожей, настільки різні, що важко їх порівнювати, і якусь любити більше, а якусь – менше. До того ж, з кожним роком знання і враження нашаровуються, а з кожною новою подорожжю з’являються нові улюблені місця, які залишають свій особливий слід у серці: десь глибший і яскравіший, десь – менший. Саме тому улюбленого кадру немає. Є певні спогади, певні слова, певні люди… І коли хочеться повернутися кудись чи пригадати щось, просто відкриваю блог, перечитую, передивляюся, згадую, посміхаюся, слухаю музику, що звучала тоді в ефірі, – і хочу знову в дорогу.





– Куди в Україні порадите поїхати фотографу навесні?

– Для нас (адже я подорожую не одна, а з чоловіком і донькою) подорожі – це те, що поза сезоном і красою, так як головна їх цінність у людях та емоціях. Тому в даному випадку важко щось порадити конкретно, бо можна їхати за квітами в Ужгород, а можна знайти красиві сади під Києвом чи шукати рельєфи на Волині, а знайти їх під Васильковом. Залежно від того, хто що шукає.



– Як гадаєте, красиве фото може спонукати людину вирушити у мандрівку?

– Сто відсотків! Минулого року кілька фото та репортаж спонукали почати планувати нову подорож до Карпат. Абсолютно випадково прочитала про Явірник і Янка Деревляного, який там живе. Саме це місце стало відправною точкою у формуванні того червневого маршруту.

– І що було далі? Які враження звідти привезли?

– А далі був неймовірний Свірзький замок, стіни якого розповідали про старі історії кохання, про війни, про народження і смерть, а вітер у вікнах гойдав павутину і наспівував нам ті мелодії, під які колись збиралися в ньому на сімейні вечори. Була легенда про Левоорла – недосяжного на небі й непереможного на землі. Був розкішний “зелений пантон” (зразок кольору, – ред.) на схилі гори в печерному монастирі в Розгірчому. Була нова "карпатозалежність" у Вишкові і новий перевал серед найкрасивіших у Синевірі. Був гейзер зі своїми марсіанськими хроніками у Вучковому і сніданки зі свіжозібраними суницями у Міжгір’ї. Був абсолютно незапланований Пилипець, Гимба, новий циклон над головами і надемоційне: то кінець землі чи її початок? Був бункер лінії Арпада і древній Невицький замок. А ще – пошук готелю в Солі й відгороджений басейн безпосередньо в річці.



А до Явірника тоді ми так і не дійшли. На 3,5 км підйому найменша сказала: "Стоп!". І коли до хребта лишалося зовсім нічого, ми спустилися вниз. Але там нам трапилися загублене в горах село Руський Мочар, двійко місцевих діток, які так чемно віталися з чужаками, циганський табір і рудоволосі кривоногі голопопі циганчата – цього було достатньо, щоб не шкодувати за тим, за чим, власне, їхали, але так і не зробили.





– В Україні існує безліч цікавих місць для фотографії. А який регіон здався вам найбільш фотогенічним?

– Ми багато подорожуємо Західною Україною. Буковина, Галичина, Карпати – вони надихають. Напевне, прозвучить банально, але то те, що неможливо переходити, те, що хочеться знімати та відкривати незалежно від того, скільки разів ти там вже був. І село Дземброня, яке вважається Меккою всіх тревел-фотографів.

– У своєму блозі ви назвали Дніпро містом контрастів. Чому воно справило на вас таке враження?

– Вперше з Дніпром ми познайомилися влітку 2014 року. І то було місто, яке тільки-но закохалося в Україну. Величезне індустріальне місто з широкими проспектами і сірими одноманітними робочими районами. Ми тоді не гуляли старими дворами, було місто в цілому і намагання осягнути його у великому масштабі.



А минулого року було вже зовсім інше Дніпро: з будинками, прикрашеними янголятами над дверима, з дворами, брамами, арками, старою цеглою і новими графіті на стінах. Його було дуже небагато, але на контрасті з тим першим великим індустріальним враженням воно таке надатмосферне і своєрідне, чимось трохи схоже на Одесу, Миколаїв і Чернівці, але таке інше й таке затишне. І його "Менора" з тією ранковою молитвою...





– Які ще місця під час подорожей Україною змогли вас здивувати?

– Цього року таким відкриттям став Чортків – до мурах, правда. Це коли все складається: і зірки на небі, і попередні емоції. Адже їхали абсолютно без очікувань, власне, як завжди останні кілька років. Подивилися дерев’яну церкву, потім – замок, потрапити до якого зовсім не очікували. В ньому зустріли археологів, які щиро ділилися знахідками і враженнями від них. А тут ще сонце, якого не було кілька місяців. Потім цей годинник "мюнхенський" на шпилі та дзвін з костельної дзвіниці, бо 15:00. Та й увесь цей “базар-вокзал” на Шевченка абсолютно не заважає, так як тут такий костел, біля якого навіть дихати боязко! Січневе світло колотить десь аж біля сплетіння – ти почуваєшся піщинкою десь там, під східним порталом, мов у центрі світу. Неймовірне враження!



– Ви часто згадуєте про українські замки. Який можете назвати улюбленим?

– Кілька років тому я відкрила для себе палац у Підгірцях, який дуже довго не відпускав. Та й зараз не відпускає, якщо відверто. Він червоною ниткою проходить через всі інші замки. Хоча ні, він – осторонь. Для мене він – осторонь. Чим вразив? Атмосферністю... Але спочатку, бо я насамперед сенсорик, а потім – сумною долею. Хоча оте поколювання в долонях завжди, коли проїжджаємо повз. І погляд ще довго в його бік.

Минулого березня був замок в урочищі Червоному, а влітку – Свірж. Цього січня – Вишнівець.

Чому так багато замків? Бо в мене росте доня. Вона дуже любить оті легенди про принцес і принців, про бали, пишні сукні. І про баронів теж любить. А коли їй цікаво, то й нам цікаво. Хоча мене завжди торкає їхня історія. Сумна історія, зазвичай.



– Під час подорожей Україною вдалося відшукати для себе якесь особливе місце сили?

– Якось казала: "Хочу знайти свій рай!". Вперше ми його знайшли у Верховині. То було таке місто щасливих людей, в якому ніхто нікуди не поспішав, в якому бабця в "кафе" варила сніданок в печі, а на місцевому базарі можна було зустріти колоритного гуцула, який ще ввечері десь на полонині варив вурду. А потім за кілька років той рай наздогнав дорогою на Чорногору. Десь між Смотричем і Вухатим Каменем. А потім вже пізніше дізналася, чому там так по-особливому накривало: якось Михайло Нечай – останній карпатський мольфар – сказав, що енергетика Чорної гори і Говерли за своєю силою приблизно така сама, як у Софії Київській. А йому не можна не вірити. Він все життя прожив в тих місцях. Це наше місце сили, я його називаю “нашим раєм”.





– Як гадаєте, що може допомогти людям почати подорожувати власною країною?

– Бажання, насамперед. Але таке, коли "хочу", то апріорі "можу". А не з серії "було б непогано, але...", бо кращої погоди чи нагоди можна чекати роками. А можна сісти за кермо і поїхати, адже ні з житлом, ні з харчуванням, ні з дорогами нині проблем немає. Абсолютно.

І ті небайдужі, хто живе дорогою, також надихають. Ті, хто здатен поділитися чи запалити своїм вогнем. І те, коли повертаєшся, ділишся враженнями, а в того, хто навпроти, очі загоряються. А вже за деякий час він запитує тебе про деталі маршруту, а згодом ти бачиш його у тих місцях, про які розповідав напередодні.

Нашу сім’ю до мандрів колись спонукали нові знайомства в клубі автотуристів Doroga.UA і нові враження, потім – нові неходжені маршрути, бажання отримати новий досвід, банальна необхідність надихнутися або залатати величезні дірки в знаннях з історії...



– Чому в минулому часі?

– Бо тепер наприкінці кожної подорожі ми вже точно знаємо, що за кілька місяців поїдемо знову. Куди – вже не так важливо. Важливо, що поїдемо, адже те, що ми отримуємо в дорозі, – можливе лише в дорозі. Вдома – зовсім інше життя. От за тим, дорожнім, і їдемо. Це треба хоч раз спробувати, щоб зрозуміти, чому інших вже не відпускає.  

Розмовляла Дарія Поперечна

Фото: milapazinenko.com.ua


Коментарі (0)
Будь-ласка авторизуйтесь для того щоб залишити коментар

Партнери відпочинку