Через Трипілля до Буцького каньйону: коли один день проживаєш, як одну мить

Блоги

Редакція Zruchno.Travel

Містична Дівич-гора у Трипіллі, капличка за ескізами Шевченка у Витачеві та дивовижний каньйон річки Гірський Тікич у Буках – такі цікавинки в одному турі від “Анга Тревел” побачила авторка цього блогу.

Вже був початок шостої по обіді, коли ми виїхали з БукІв. Саме так, із БукІв, а не БУків, часто виправляють туристів місцеві. До речі, тих Буків на території України можна нарахувати три, що зазвичай збиває з пантелику мандрівників-новачків. Перші – в Київській області, де є чудовий парк, розбудований родиною Суслових, далі – за Житомиром, ближче до села Дениші, відомого Тетерівським гранітним каньйоном, і, нарешті, черкаські – володарі каньйону віком у 2 мільярди років, який ще бачив перші потуги живих організмів із води заселити земну поверхню. І тут хочеться сказати: “Ого!”, бо 2 мільярди, дійсно, звучить круто. Але зараз не про те...

Повернемось до початку. Отже, трішки за п’яту вечора, Буки, а саме черкаські Буки, смачні вареники з сиром від місцевих господинь, банка справжнього-справжнього натурального меду, як повторювали юні пасічники, та неймовірно гарний настрій. Як же не хотілось повертатися! В той день, останній день вересня, коли друге бабине літо вирішило порадувати осіннім теплом, я була на екскурсії “Трипілля і каньйон Буки” від туроператора “Анга Тревел”. І ось, повертаючись знову до Києва на нашому Мерседесі Спринтері, вже позаду залишались масивні брили каньйону та сільські будиночки, в салоні грає романтична французька музика, аля Ів Монтан чи Шарль Азнавур, інколи прориваються американські хіти 80-х, але в тому ж ніжному стилі, крізь вікно потрапляє останнє сонце того дня, засліплюючи своїм сяйвом. В такій атмосфері приємно було із заплющеними очима прокручувати в уяві найкращі моменти екскурсії – лише грубі ямки на відрізку дороги від Буків до Жашкова, які водій хоч і намагався оминати, час від часу повертали в реальність. А дорогу ту давно вже треба було познайомити з працівниками “Укравтодору”, бо лагідних слів не вистачає. І це ми їхали в комфортному бусі, а що казати про переповнений міжміський транспорт? Але зараз знову не про те.

Зараз про Буцький каньйон, який є родзинкою екскурсії. Це місце довгий час було сховане від очей масового туриста – лише останні років сім його стали додавати до туристичних маршрутів. Думаю, гарно тут в будь-який сезон, але восени по-особливому. Коли дерева багряніють, в цей момент навіть оголені граніти здаються веселішими. Найбільше причаровує та частина каньйону, яка знаходиться після розваленої ГЕС. Там крутими доріжками можна спуститися вниз до води та подивитися на велетенські брили ближче. Стоячи внизу, відчуваєш себе настільки малим порівняно зі скелями, які просто зачаровують. Щось в них все-таки є магічне. Фотографія за фотографією з’являлась у моєму телефоні, хотілося якомога більше каньйону забрати з собою.

А ще були альпіністи, яких часто можна зустріти в тій віддаленій частині гранітів. До речі, виявилось непогане місце для скелелазіння, особливо для тих, хто тільки починає.

На початку Буцького каньйону знаходиться старий водяний млин, що колись належав графу Потоцькому. Його хотіли переробити на тематичний ресторан, навіть дах накрили, бо були лише стіни, але будівництво стало.

Повз млин проходить самовідвід для води, яка свого часу надходила до ГЕС. Для того, щоб станція працювала, на річці Гірський Тікич, що тече через каньйон, зробили греблю, розділивши водний потік на два русла. В 90-х ГЕС вже не діяла, потроху її розтягли ті, кому руки дуже чесались. Нині від неї можна побачити лише вибілені вапном стіни, деінде розмальовані графіті та підпори для штучних каналів, по яких стікала вода. У спадок від станції збереглась і гребля. Перекриваючи річку, вона утворює рукотворний водоспад Вир. Схожий він на київський водоспад, який тече в урочищі Покол, десь між Лисою горою та місцевістю Корчувате, його ще часто додають до своїх маршрутів організатори сплавів на каяках.

Кам’яниста територія в руслі річки між Виром та млином дуже нагадує береги Росі в парку Корсуня-Шевченківського.

А перед тим, як потрапити до Буцького каньйону, було ще Трипілля та Витачів із пейзажними краєвидами на Канівське водосховище – наймолодше у каскаді водосховищ на Дніпрі.

В Трипіллі найкращим майданчиком для огляду є містична Дівич-гора. Чого тільки про неї не говорять, але основний меседж – її язичницьке коріння, до якого частенько звертаються і нині шукачі прадавніх енергетичних потоків. Для більш приземлених людей – це звичайна височина, що, до речі, є найвищою точкою в Київській області – 186 метрів над рівнем моря. На вершині сьогодні можна побачити український стяг та християнський хрест, який час від часу звалюють неоязичники.

Не знаю стосовно особливої енергетики, але найцінніше, що дає ця гора, – краєвиди: суцільний блакитний простір водосховища, пронизаний маленькими зеленими острівцями та заплавами. За ясної погоди можна побачити навіть Київ. А ще видно як велетенські крани тягають пісок із дна, кажуть, що це розширюють фарватер, видно маленьку форелеву ферму, де вирощують смачну та правильну ікру. Є і те, що аж занадто контрастує із милими пейзажами водосховища, – теплоелектроцентраль між Трипіллям та Українкою. Свого часу заради її будівництва перенесли русло річки Стугна. Зараз ТЕЦ працює на газвугіллі, яке “промисловими горами” лежить поряд. Енергією вона забезпечує три області: окрім Київської, ще Черкаську та Житомирську – і це круто. Не круто лише те, що за N-ну кількість років не можуть встановити нормальні очисні фільтри. Дим там валить далеко не білий. Але зараз не про те.

Повернемось до приємних моментів подорожі – Витачів. Іще одне місце в Київській області, гарне без зайвого антуражу. Відвідали ми там Новгород-Святополче городище, а точніше, територію, де воно колись існувало. І знову частина Канівського водосховища, і знову пейзажі, від яких не можна відірвати погляд.

А майже над урвищем стоїть невелика дерев’яна церква, до найменших дрібниць побудована за ескізами Тараса Шевченка. Поряд знаходиться камінь із цікавим написом: “Послання у Вічність. Відкрити в день, коли буде подолано Час і Смерть. Ми знаєм – це буде”. Чекатимемо?

****
Сонце вже не сліпить. Ямкова дорога скінчилась і наш Спринтер виїхав на одеську трасу. Музика продовжує грати, а небо багряніє заходом. Чудовий був день. Побільше б таких.

Автор: Тетяна Редько, журналіст, блогер