Редакція Zruchno.Travel

Життя театрального артиста насичене емоціями, виставами та постійними подорожами.

Римма Зюбіна, українська театральна та кіноакторка, а віднедавна і телеведуча на новому проекті "По обіді шоу", яке незабаром вийде на телеканалі “UA:Перший”, поділилася із Zruchno.Travel своїми улюбленими місцинами, особливими спогадами та мріями про веселі мандрівки. Про нові вистави, неординарні подорожі та грандіозні плани Римми читайте у нашому інтерв’ю.
 
– Уже почався новий театральний сезон. Яких цікавих проектів можна чекати від Римми Зюбіної?
 
– Ще з минулого сезону я перейшла на контрактну ангажементну систему в Молодому театрі, тому маю можливість брати участь у різноманітних проектах та виставах на інших майданчиках. В грудні, сподіваюся, увійду в виставу над п’єсою Наталки Ворожбит “Погані дороги” на Сцені 6, прем’єра якої відбулась у вересні. Режисер проекту – Тамара Трунова. Також нещодавно з Тамарою розпочала репетиції п’єси Олега Сенцова “Номери”. Є “Схід – Захід” в київському театрі “Актор” за п’єсами підлітків.
 
У мене залишилися також вистава “Веселий дух” в Луганському обласному драматичному театрі, який зараз евакуйований до Сєверодонецька. Зазвичай приїжджаю туди раз на місяць, наступну виставу плануємо на 27 жовтня. Завжди підкреслюю, що працюю у цьому театрі на волонтерських засадах – не беру гроші ні за витрати, ні за роботу у п’єсах. Дуже запрошує до себе також Миколаївський російський театр – у нас уже є обрана п’єса, тому планую поїхати ще й туди.

Фото: facebook.com artem.galkin.ukr
 
– Як гадаєте, яке з українських міст можна назвати справжнім театральним центром?
 
– Одного разу Оксана Черкашина, моя партнерка по “Поганих дорогах”, сказала мені, що її рідний Харків – це сучасна театральна столиця. Тоді я теж замислилася, якому із міст віддала б цей титул, проте не змогла виділити жодне. Звісно, у Київ стікається найбільше театральних потоків, але чи є він центром мистецтва? Бо навіть якщо актор приїжджає в столицю працювати заради театру, він сподівається на те, що якимось чином йому вдасться потрапити й у кіно. Як не крути, популярність дає екран, проте це взаємовигідний процес. Розумний керівник завжди буде відпускати своїх акторів зніматися у кіно, а ті у свою чергу будуть приводити із собою нову аудиторію до театру.

Фото: Depositphotos


 
– До речі, побутує думка, що сьогодні український кінематограф робить великі кроки вперед. Ви згодні?
 
– Можу сказати, що український кінематограф справді не стоїть на місці. Звісно, якщо ти крокуєш, то рухаєшся вперед, але питання в тому, наскільки ми піднімаємося вгору? Про це я ще не можу говорити, бо для мене кількість не завжди переростає в якість. Я дуже розчаровуюся, коли бачу величезні бюджети, але не такі результати, на які сподівалась. Як на мене, українському кінематографу не треба намагатися здивувати світ (уже немає чим) чи в одному фільмі розповідати про весь народ і всі його болі водночас. Мене в мистецтві підкорюють історії маленької людини, чи то на тлі війни, голоду або Майдану, а можливо і без цього. А ми звикли глобалізувати та намагатися втиснути все в один сценарій.
 
– Останніми роками ви організовували фестиваль дитячого кіно “Фільм Фест”. Цьогоріч продовжите традицію?
 
– Справді, я двічі проводила цей захід у дитячому таборі “Артек-Буковель”. Ініціатором та співорганізатором цього фестивалю була Любов Іванова, яка пропрацювала сорок років у кримському “Артеку”. Завдяки їй найкращі здобутки попереднього табору були перенесені до Карпат. Саме від Любові Іванової мені надійшла пропозиція відновити наш кінофестиваль. Я спробувала організувати два подібні заходи. Вони були досить вдалими, але цього року Любов Анатоліївна звільнилася. Ми робили це однією командою, а я не можу зраджувати своїх.

Фото: facebook.com gr.proektor
 
– Зважаючи на вашу професію, ви багато подорожуєте Україною. Яке місто залишило по собі найяскравіші спогади останнім часом?
 
– Приємні спогади та чудові враження в мене залишились від останньої подорожі до Кропивницького. Я не просто гуляла містом, а їздила на хутір “Надія”, який належав Карпенку-Карому – саме там жила вся плеяда корифеїв українського театру. Хутір названо на честь першої дружини митця – Надії Тарковської. Окрім музею, тут є ландшафтний парк, що колись був посаджений руками Івана Карповича Карпенка-Карого.
 
До Кропивницького запросили на театральний фестиваль “Вересневі самоцвіти”, який проходить вже 48 років, – зовсім скоро буде ювілей. На цей фестиваль приїжджає багато самодіяльних театрів. Хотілося б, щоб університет, який носить ім’я Карпенка-Карого, також організовував виїзні заходи в це знакове енергетичне місце.

Під час своєї мандрівки спілкувалась з керівництвом області та міста, наголошувала на необхідності відкрити готель, щоб турист міг зупинитися на хуторі Надія та більше дізнатися про це прекрасне місце.

Фото: kr-rada.gov.ua


 
– Гадаєте, це місце може стати популярним туристичним центром?
 
– Звісно! Нещодавно я запропонувала одному культурологу створити реєстр культурних туристичних об’єктів по Україні, прив’язавши кожен з них до якогось українського митця. Окрім того, у кожній області щороку проводять різноманітні тематичні свята: гастрономічні, культурні, етнічні – чому б не організовувати їх на таких чудових локаціях? Завдяки такому реєстру місцевий чи іноземний турист міг би легко зрозуміти, в який бік йому попрямувати в будь-який час. Варто робити такий календар на рік вперед, бо дуже часто дізнаєшся про якісь цікаві заходи, коли вони вже минули.

Фото: facebook.com/z.rimma.z

– Під час мандрівок Україною що зазвичай справляє на вас найбільше враження?
 
– У будь-якому випадку я завжди намагаюся познайомитися із містом – прогулятися його вулицям, зайти у місцевий храм. Колись був такий період, що я дуже любила ходити до церкви, тому знаю багато храмів. До речі, завдяки моєму зацікавленню історією та мандрівками я знайшла храм, у якому згодом хрестилася вся моя сім’я. Це Покровська церква під Білою Церквою у селі Пархомівка, там збереглися унікальні мозаїки Реріха – це перші мозаїки Майстра для православного Храму, вони дуже подібні на ті, що знаходяться у Почаївській лаврі.

– В одному з інтерв’ю ви якось зазначили, що хотіли б пропливти маршрутом Магеллана...
 
– О, це правда! Така ідея до мене прийшла під час нашого відпочинку на Шацьких озерах. Приїхали туди у складний для нашої сім’ї період, коли мій чоловік переходив з Молодого театру в театр ім. Франка. На відпочинку знайшла книгу Цвейга “Подвиг Магеллана” – “проковтнула” її за два дні. Тоді я захопилася цією людиною та історією його подвигу. Якби якісь сміливі та авантюрні люди вигадали таку подорож, я сама б із задоволенням розробила маршрут по цій книзі.
 
Любов до мандрів у мене ще із дитинства. Кожні вихідні мама, тато, сестра і я на своїй “Волзі” відправлялися у якісь невеликі мандрівки. Тоді обїздили все Закарпаття – здавалося, незнайомих місць там просто немає. Для мене подорожі – це одне із тих найбільших задоволень, що можна перерахувати на пальцях однієї руки, один із сенсів мого життя. Саме завдяки мандрівкам я збагачуюсь і розширюю кордони.

Фото: VeniVidi.ru
 
– В Україні справді вже не залишилося незнайомих вам місць?
 
– Зізнаюся – ще жодного разу не була у Вилковому, дуже хочу побачити нашу Венецію. Але я дуже не люблю групові тури, для мене краще все організувати індивідуально. Дивуюся, коли люди приїжджають в місто, а потім у соціальних мережах запитують, що цікавого там можна побачити. Звісно, мені дуже подобаються Одеса та Львів. Моя подруга-львів’янка все обіцяє, що покаже мені “інше” місто Лева, бо я люблю нетуристичні місцини. У будь-якому місті чи країні намагаюся зійти з туристичних маршрутів та подивитися, як живуть прості люди. Мені цікаве живе спілкування.


 
– Як стосовно рідного Ужгорода? Що можете порекомендувати там подивитися туристу?
 
– Насправді зараз мені дуже важко щось порекомендувати, тому що на центральній площі міста імені Шандора Петефі, де розташований пішохідний міст, уже два роки ведеться реконструкція. А це те місце в Ужгороді, звідки повинен починати свою подорож містом кожен гість. Коли місцеві почули, що попереду ще реконструкція набережної, почали підписувати петицію проти цього, бо якщо так робити ремонт, то краще не робити взагалі.
 
В деяких ужгородських двориках зробили затишні кав’ярні, красиві сувенірні крамниці, але є приклади, як-от у моєму рідному дворі, коли забудови просто перекрили входи мешканцям будинку або вийшли на частину міської набережної, по якій всі гуляють.

Знаєте, у Львові є популярний Музей-аптека. Так от: у центрі Ужгорода свого часу теж була аптека № 1 з аналогічною концепцією, такими ж старовинними меблями, а згодом вона просто зникла. З цього, мабуть, все почалося. Руйнування міста.

Традиційний маршрут: Замок – Етнографічний музей – вулиця Корзо – Кафедральний собор, його двір, але я б дуже рекомендувала закцентувати свою увагу на місцевій картинній галереї, тому що вона унікальна, її заснували митці віденської школи.

Фото: wikipedia.org/Сергій КУБИК
 
– Що вважаєте головною проблемою українського туризму?
 
– Маленькі міста, на жаль, досі не розвиваються самостійно. Як на мене, це несправедливо, не можна все централізувати. Адже кожне місто має свою особливу атмосферу та неповторний аромат, які варто культивувати. Окрім того, до багатьох туристичних та екскурсійних місць дуже важко дістатися. Але ж туризм – це те, що приносить кошти. Весь світ розуміє, що потрібно цінувати свою культурну спадщину.
 
А поглянувши в Одесі на будинок Гоголя, у мене одразу виникає запитання до влади міста: ви кричите, що “Гоголь наш”, чому тоді його будинок зруйнований та навіть не підлягає реставрації? Одеські пам’ятки руйнуються, а місто просто втрачає своє обличчя.

Фото: facebook.com ukrainaff
 
– А що можете сказати про українські заклади розміщення? Впевнена, за час гастролей ви ставали гостею багатьох українських готелів.
 
– Одного разу я була дуже приємно здивована, коли у Кропивницькому потрапила в готель ApartUA, зроблений у стилі хай-тек, у стриманих кольорах. Подібний готель ще є в Одесі під назвою “Вілла Да Вінчі”. Проте частіше можна потрапити в заклад із несмаком, де усе зроблено в золоті та з хрустальними люстрами.
 
Але досі моїм фаворитом залишається одеський готель під назвою “Будинок актора”. Саме там вперше в Україні я побачила поєднання великих грошей та дуже хорошого смаку. Жінка, яка володіє цим закладом, просто обожнює кіно, в цій своїй відданості надає перевагу фільмам, створеним на Одеській кіностудії, і митцям, що творили там. Тому готель зроблено у тематичному стилі.

Кожен номер відрізняється від іншого, вони абсолютно унікальні й носять різні назви: “Акторський”, “Каскадерський”, ”Режисерський” і т.д. Я жила в “Акторському” – у мене був столик для візажу, де була інсталяція з фотокарток зірки німого кіно Віри Холодної, на годиннику в коридорі були прізвища режисерів, що знімали кіно в Одесі, на стінах висіло багато зображень впізнаваних локацій міста, зібраних з розкадровок різних фільмів. Під склом на стіні листи до Електроніка та Сироєжкіна – героїв популярного колись фільму для дітей. А ще мене здивувало, що власниця викупила крісло кардинала з фільму “Три мушкетери” – це дійсно унікальне місце, там приємно та атмосферно. Видно, що увагу приділяли кожній деталі. Тепер всім розповідаю про цей заклад.
 
Розмовляла Дарія Поперечна



Вас також може зацікавити:
- Наталія Мосейчук: "Батурин закохав у себе цілком"
- Марія Бурмака назвала 7 причин приїхати до її рідного Харкова
- Віктор Бронюк: "Разом із друзями розробляємо концепцію подільської кухні"

Тури за темою:
- Романтичний Львів
- Таки Одеса
- Смачне Закарпаття
- ВСІ ТУРИ ОНЛАЙН