Наталія Мосейчук: Батурин закохав у себе цілком

Зіркові маршрути

Наталія Мосейчук: "Батурин закохав у себе цілком"

Редакція Zruchno.Travel

Час і можливості для туризму є завжди, незважаючи на економічні труднощі та недоліки державної політики в туристичній сфері – в цьому переконана ведуча програми "ТСН" на телеканалі "1+1", а також куратор проекту "Право на освіту" Наталія Мосейчук.

Хоча сама телеведуча зізнається, що сьогодні подорожує не так часто, як це було колись. Зараз Наталія активно працює над новими соціальними проектами, але все ж встигає отримувати враження від нових міст: одні зачаровують своїми запахами, а інші закохують назавжди.

– Зовсім нещодавно ви повернулися зі Львова, де працювали в рамках проекту "Право на освіту". Розкажіть про соціальний проект, який зараз реалізуєте.

– Проект був створений, коли чаша нашого терпіння була переповнена та почала переливатися через край. "ТСН" у своїх репортажах дуже часто розповідає про хворих діток, які місяцями, а іноді й роками живуть у лікарнях. Зараз у них немає можливості вчитися, адже всі школи при лікарнях перестали діяти ще в 1991 році. Дізнавшись про проблему, яка затягнулася на десятиліття, наша команда вирішила, що потрібно допомогти.

Виявилося, в Україні залишилося тільки дві школи при лікарнях – у Львові. Ми вивчили принципи їх роботи, технічний досвід, обладнання, кваліфікацію вчителів і вимоги до них. Використовуючи світовий досвід, львівський досвід, ми разом із партнерами створили "Школу супергероїв" при ОХМАТДИТі. Гроші на старт проекту зібрали на аукціоні у День захисту дітей в "Сніданку з 1+1" 01 червня цього року – вдалося накопичити 650 тисяч гривень. У нас такі чуйні й відкриті люди, що деякі дарували гроші просто так – не за лоти на аукціоні... Школа відкрилася 10 вересня.

Зазвичай у лікарнях лежать дітки різного шкільного віку. До них приходять викладачі, які розуміють, чого потребує дитина, і займаються з нею за визначеними програмами. Ці школи створюються ще для того, щоб діти не залишалися наодинці зі своїми проблемами. Іноді завдання вчителя не стільки в навчанні, скільки в тому, щоб розірвати ізоляцію – потрібно спілкуватися з дитиною та виводити її у світ здорових людей, лікувати від депресії.

Робоча група, яка займається проектом "Право на освiту", прописує дуже серйозні правила до вчителів, так як не всі педагоги можуть потягнути таку роботу. Історія шкіл при лікарні дуже непроста.

– Під час робочої поїздки до Львова вдалося трохи погуляти по місту? Які враження залишилися?

– На Західній Україні я була всього три рази – і всі у Львові цьогоріч. Моя любов до цього міста дуже активна – ті місця, які бачила поза роботою, просто приголомшливі. Цим містом потрібно дихати. Іноді я встигала це робити в проміжку між якимись активностями, адже ми постійно були на підготовці конкурсу Global Teacher Prize Ukraine або переймали досвід шкіл при лікарнях.

Але Львів – це справжній балон із киснем! Ти вибігаєш на вулицю і вдихаєш цей запах європейської, позитивної, добродушної тусовки. Тим паче, що ми там були на початку осені, коли повітря було насичене запахами глінтвейну й листя. Всі три рази була у Львові по роботі й кожен раз обіцяю собі, що колись організую сімейні канікули в цьому місті.

– А є у Львові щось таке, чого ще не бачили, але дуже хотіли б подивитися?

– Та все насправді! Адже єдине, що ми змогли собі дозволити – це проїхатися на червоному автобусі з екскурсією із навушників, дивлячись на місто крізь вікно. Ще трохи ходили з місцевими вчителями – вони нам показували різні пам’ятки: собор Святого Юра, оперний театр, пам’ятник Шевченку, якісь криївки та вишнівки. Львів вимагає часу, як мінімум двотижневого перебування, щоб насолодитися його локаціями. Він призначений для знайомств і зустрічей із друзями, адже хто як не місцеві краще розкажуть про своє місто.

– Часто читаю в інтерв’ю, що у вас майже не вистачає часу на відпочинок. Це правда?

– Часу на відпочинок дійсно зараз немає. Вже дійшло до того, що зварити борщ або спекти торт – це для мене релакс. Але в той самий час намагаюся бути в курсі новин, придумувати якісь теми для ефірів. У минулому році купила скороварку, в якій борщ готується 15 хвилин, – це мій формат. Зараз розумієш, що раніше часу було набагато більше, хоч у добі всього 24 години. Тоді я просто все робила довше, а зараз все має робитися в рази швидше.

– Як зазвичай проводите вихідні зі своїми дітьми?

– Досить часто беру молодшу дитину з чоловіком із собою у відрядження. Вони там гуляють, а я приходжу до них, коли є можливість. Але частіше просто лише переглядаю їх фотографії в Telegram, коли вони подорожують по інших країнах. Коли мені вдається викроїти якийсь тиждень відпустки влітку, ми з чоловіком починаємо планувати, що нам обов’язково потрібно заїхати до Відня, Берліна та Дрездена, у Венецію, Рим, Барселону, але зазвичай мало де вдається побувати. Я вдячна своїй родині, яка так поблажливо до цього ставиться.

– А як в Україні проводите своє дозвілля?

– Насправді останній раз по Україні ми їздили ще до народження Матвія (молодший син Наталії, – ред.) – це було шість років тому. Тоді багато колесили по Україні, дуже любимо місцеві музеї й етніку. Для мене особисто цікавими були не міста, а українська автентика, починаючи з Трипілля.

Коли ми були в Батурині, мене вразило те, як місцеві жителі змогли зробити шматочок Європи на кількох гектарах землі й досі підтримують це на належному рівні. Пам’ятаю, тоді нам ще й дуже пощастило з гідом, коли дівчинка не просто прочитала хронологію із підручника з історії, а подала все в дуже цікавому форматі, розповіла маловідомі факти і навіть зіграла на фортепіано. Тому Батурин закохав у себе цілком.

– Як щодо Житомирщини? Чи вважаєте ви цей регіон своєю малою батьківщиною?

– Спірне питання, адже я з родини військових, тому ми часто переїжджали. Житомирщина – це батьківщина моєї матері, а батько приїхав із Сумщини. Але зараз у цьому регіоні у мене є відчуття дому, адже там живуть мої батьки. Тепер не дуже часто туди приїжджаю, навпаки намагаюся маму з татом витягнути до Києва, але переїжджати вони категорично відмовляються.

Фото: ukrainaincognita.com

– У цих регіонах, звідки родом ваші батьки, знайшли для себе що-небудь знакове?

– За кількістю родичів більше рідні живе в Житомирській області, але як люди мені більше подобаються сумчани – вони простіші й відкритіші, фольклорні та автентичні. У них є різні цікаві слова й вирази, в яких багато іронії, але вони не несуть в собі нічого образливого. Якщо говорити про локації, то в Сумській області є Путивль. Дуже шкода, що він й досі не реставрується – мені здається, що з часом ми його просто втратимо, а потім дуже сильно пошкодуємо. Поки країна перебуває в політичній турбулентності, ми не звертаємо уваги на те, що потім хотілося б показати, чим можемо пишатися.

– Яким бачите розвиток українського туризму сьогодні?

– Поки що бачу цей процес у депресивному світі, адже якщо не вкладати в цю галузь, все й надалі занепадатиме. Я не бачу зростання і прогресу в розвитку музеїв та інших туристичних об’єктів. У тому ж Львові кожен день буває стільки туристів, що за прибутки від них можна кожного місяця відбудовувати по одній вулиці, а фасади будинків й досі в занедбаному стані. Куди йдуть ці гроші?

Те ж саме в Києві. Ми вважаємося багатим містом, але варто тільки подивитися, в якому стані знаходяться наші пам’ятки... У Стамбулі, наприклад, досі стоять фрагменти стін періоду Османської імперії, а все завдяки дбайливому ставленню до своїх пам’яток і візиток регіону.

Фото: Depositphotos

– Все ж останніми роками український туризм набирає обертів і все більше туристів почали подорожувати по своїй країні. Як вважаєте, з чим це пов’язано?

– Це правильно. Внутрішній туризм допомагає українцям познайомитися зі своєю країною, але я не впевнена, що для цього були зроблені якісь кроки з боку держави. Швидше за все просто обставини так склалися, що люди почали подорожувати по своїй країні, адже тільки зараз приходить розуміння того, що можна щось цікаве відшукати в Харкові та Полтаві, але туристи самі шукають це, держава поки що не встигає за своїми громадянами.

– Чи є сенс покладатися на державу в плані розвитку туризму?

– Дійсно, грошей на реставрацію архітектурних пам’яток у держави наразі немає, але при цьому і люди не можуть взяти у цьому участі, окрім як на рівні волонтерства. Зараз такий час, коли люди самі для себе відкривають країну, а держава їм, на жаль, в цьому не допомагає. Коли набереться критична маса людей, які захочуть побачити свої музеї чистими і з повернутими фондами, коли вони почнуть вимагати змін, тоді все і підніметься. Але поки що громадськість не почала обговорювати це питання і держава не звертає на нього уваги, тому що ще не час...

Фото: Depositphotos

– А для туризму зараз час чи теж ще не час?

– Людині властиво відпочивати, вона не може постійно кудись бігти, тому час для туризму завжди є і завжди буде. Це те, від чого людина ніколи не відмовиться. Потрібно їздити, дивитися, насолоджуватися, відпочивати і насичуватися свіжими враженнями. Оксана Бицина – вчителька хімії із Запоріжжя, якій я вручила нагороду від себе "Вибір серцем" у першій премії Global Teacher Prize Ukraine 2017, тільки нещодавно відкрила свій подарунок – феєричну подорож до Європи зі своїм сином!

Звичайно, потрібно затягнути паски, адже бюджети подорожей у багатьох значно скоротилися. Але щоб це змінити, потрібно брати ноги в руки і щось робити – тоді настануть кращі часи.