Літературні мандрівки з Оленою Рижко: Львів

Зіркові маршрути

Редакція Zruchno.Travel

Львівський Оссолінеум, "Світи суміжні" Роксолани Сьоми, конференція про українську періодику та кава з джезви у "Ковальні шоколаду"... Свій другий авторський блог на Zruchno.Travel з циклу "Літературні мандрівки" українська письменниця Олена Рижко присвятила місту, яке недаремно вважають головним туристичним центром України.

Куди їдемо?

Львів, Леополіс, Лемберґ… Цього разу дорога привела мене у найкраще місто на землі. Для мене воно саме таке – вимріяне-вифантазуване. Місто, яке ніколи мене не розчаровувало. Місто, де мене завжди сприймають як свою ("галицький тип" – підкреслили, як і раніше). Місто, в якому (навіть мандруючи сама) ніколи не почуваюся самотньою. Більше того, якщо не вдається побути з містом наодинці, блукаючи старими вуличками, дослухаючись до голосу дзвонів Домінікан, торкаючись стін будинків і сплячих левів, ти наче й не був у цьому маленькому Парижі.

Фото: pxhere.com

Що надихнуло на подорож?

Привід для подорожі цілком офіційний – Дванадцята всеукраїнська науково-теоретична конференція "Українська періодика: історія і сучасність". Вона збіглася в часі із 25-річчям заснування Науково-дослідного інституту пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника НАН України. Однак, офіційний привід подарував багато неофіційних радощів – зустрічей з колегами, нових знайомств і фейсбучних розвіртуалень, цікавих доповідей і жвавих обговорень, а тому особлива подяка очільниці НДІ пресознавства Лідії Сніцарчук за запрошення на конференцію.

Фото: lviv1256.com

Що неодмінно слід побачити?

Намагатися писати про Львів – все одно, що намагатися винаходити ровер. Як бути щирим, то можна говорити тільки про власне відчуття-проживання Львова. Для мене приїхати до Львова – це як втрапити з дому додому. Водночас саме тут як ніде почуваєшся громадянкою світу. Не просто часточкою старої Європи, а невіддільною часткою світу.

Люблю неповторний неоготичний костел святої Ельжбети, який зустрічає вже біля двірця. З ним у мене пов’язаний один із неповторних спогадів: саме тут під час святкування 750-річчя Львова в далекому 2006 році я, випадково (втім, вірю, що випадковостей не буває) потрапивши на концерт духовних галицьких піснеспівів ХVІІ століття, пережила правдивий катарсис. Жодне дійство, чуте й бачене до тієї миті, так мене не вражало. Відчуття польоту й абсолютної свободи змішувалися з усвідомленням тяглості історії, проживанням приналежності до древньої і величної землі та глибокою вдячністю за очищення й відновлення сили.

Люблю “Ковальню шоколаду” на Вірменській. І не тільки за смачний шоколад. Хоча, коли втрапила сюди вперше, подумала: що за дивна крамничка? І що тут роблять усі ці гайки-болти-обценьки? Трохи часу – і аромат доброго шоколаду остаточно спантеличив. І лише добряче придивившись, зрозуміла, що все те начиння – шоколадне. Там навіть праски є і пістолі. Під час ювілейного літературного книжкового форуму купила шоколадний мозок. Він був дуже реалістичним. Правда, потім довго заморочувалася, кому ж подарувати, аби не образився. А найважливіше – там досі варять каву у джезві на піску! Між іншим, ви помічали як складно у Львові (!) знайти нині неапаратну каву? Так от, якщо ви правдивий кавоман, як я, вам на Вірменську. Тут аж дві локації: "Ковальня шоколаду" і "Вірменка".

Люблю саму бібліотеку – львівський Оссолінеум (заснована графом Юзефом Максиміліаном із польського дворянського роду Оссолінських) – із багатющими фондами і талановитими співробітниками. Між іншим, якщо у львів’ян просто запитувати про вулицю Стефаника, мало хто підкаже як туди втрапити. Але як тільки говориш, що потрібна бібліотека, – одразу скерують правильно. І це просто непередаване відчуття для людини-книжника – коли кожен містянин шанує свою бібліотеку і пишається нею, яка, між іншим, функціонує в цьому приміщенні з 1817 року.

Утім, виглядає так, що у Львові я люблю все.

Фото: facebook.com/VirmenkaLviv

Книжка в дорогу

Що читаємо? Звісно, наші гаджети дають нам змогу читати нон-стоп. Аби хотілося чи поки стане заряду акумулятора/павербанка. Але якщо ви любите книжки паперові – гортати, торкатися сторінок, вдихати аромат (завжди любила вдихати запах книжки і байдуже нової чи давньої; до речі, як виявилося, для цієї пристрасті є окрема назва – бібліосмія: книжка+запах, із грецької означає "задоволення від запаху друкованих книжок") – і не любите залежати від техніки, можна взяти з собою книжку паперову.

Наприклад, новий роман Роксолани Сьоми "Світи суміжні" (Київ: "Легенда", 2018, 216 с.). Закручений сюжет, добре прописані персонажі, пізнавальні (і зовсім не обтяжливі для тексту) відступи-вкраплення (як-от про алебастр, утім, алебастр тут, вважай, персонаж), блискуча стилістика (чого варте, наприклад, порівняння "близький, як власна шкіра"), дуже гарна мова (просто закохалася в соковито-промовисте "отілотворив задум", аж помацати його захотілося) та найважливіше – дослідження (аж ніяк не препарація, а, скоріше, копітка і вдумлива робота психолога) людської душі, найменших її (душі) відрухів, філософії буття і небуття, перебування поза буттям, продирання крізь побут.

Цей роман – "Світи суміжні" – хочеться "проковтнути", а не можеш, бо так само хочеться повизбирувати з тексту перлинки авторських досягнень-прозирань у сутність світу, душ, речей і суголосних (власному світорозумінню) думок, багатобарвні намистинки стилістичних знахідок, відчути слова на смак і дотик, вдихнути їхній аромат, довіритися їм, а деякі відкласти в скарбничку для особистого вжитку.

Після книжок Роксолани Сьоми ти не просто трішечки інший – деякі речі міняються незворотно. Тобі хочеться бути кращим, ніж дотепер. Письменниця визначає надзавданням своїх творів "екологію душі". І їй чудово вдається виконувати цю титанічну працю – поволі змінювати наше сприйняття світу і нас самих.

Думка книгоексперта. Оксамитка Блажевська, книжкова блогерка, піарниця, письменниця: "До цього роману маю особливе трепетне ставлення, адже допомогла йому побачити цей світ: прочитала уривок у фейсбуці, який Роксолана виклала, переслала його Юрку Бедрику, головному редактору "Легенди", він згодом прочитав увесь рукопис і – бамц! – пазл склався. Дуже раджу прочитати, адже ця книжка про любов і цінність життя. Люблю такі книжки, які нагадують про цінність кожної хвилини і про власну гігієну душі. У мові роману можна просто купатися, дізнаватися для себе нові слова, перипетії сюжету інтригують і приголомшують".

Приємна несподіванка

Цього разу їх було аж дві: ціннісна й цілком утилітарна, але від цього не менш приємна. Перша – випадково натрапила на меморіальну дошку одному з улюблених письменників – неповторному співцю буття ("Мої пісні – над рікою часу калиновий міст, / я – закоханий в житті поганин", – писав він в "Автобіографії") – Богдану-Ігорю Антоничу на вулиці Городоцькій (тут спрацювала давня звичка розглядати будинки, а не людей). Його поетичні сповіді urbi et orbi (буквально "місту і світові", тобто всім, до загального відома) належать до правдивих перлин української поезії.

Не обійшлося, правда, й без гострих відчуттів. Переконалася на власному досвіді, що ліпше за львівську каву бадьорить намагання твого смартфона вислизнути на львівську бруківку.

Друга ж – наново вимощені хідники по вулиці Братів Міхновських. Справа в тому, що саме ця вуличка веде до готелю, в якому постійно зупиняюся у Львові. Коли шукала його вперше (жоден таксист везти не захотів – тут пішки 15 хвилин!) о шостій ранку в осінній темряві, думала, що ноги зламаю (яма на ямі!) і ніколи не знайду. Хотіла навіть сісти на сумку й чекати світанку. Але й тоді впала в око деталь: на широченних підвіконнях двоповерхових львівських кам’яниць – безліч орхідей! І таке враження, що квітнуть вони цілий рік.

Цієї ж осені під час чергової форумної поїздки ями давалися значно легше (зрештою, вони мало чим до цього літа від шулявських тротуарів відрізнялися плюс досвід у чверть століття їх долання). Навіть у темряві. А нині думала: зима, ожеледиця, як-то дійти? А тут – раз! – і новісінькі хідники! До того ж, геть не ковзкі. Дрібниця, а приємно! Утім, саме з дрібниць зіткано канву нашого життя.

Чому варто приїхати ще раз?

Усі ми звикли, що Львів – місто левів. Але чи знали ви, що тут є будинок зі слонами? Неодмінно наступного разу розкажу і покажу.

До того ж, слід побувати у Львівській опері (а не тільки пофотографуватися біля неї) та в міській картинній галереї. І взагалі, лишень уявіть, яка це розкіш для серця й духу: приїхати вкотре у Львів, привезти з собою шикарну сукню, зробити красиву зачіску і прожити кілька неповторних годин в одному із найчарівніших мистецтв – в опері.