Редакція Zruchno.Travel

Найбільш театральним містом України є не Київ, не Харків і навіть не Кропивницький. Заслужена артистка України, акторка театру та кіно Ірма Вітовська віддає перемогу в номінації “Місто-театр” рідному Івано-Франківську, де, за її словами, навіть таксисти – театрали. В інтерв’ю Zruchno.Travel популярна акторка розповіла про особисті враження від Чорнобилю та зізналася, чому її постійно тягне у Карпати.

– Цієї осені на екрани вийшли дві знакові українські кінострічки за вашою участю – “Брама” і “Таємний щоденник Симона Петлюри”. Яка з цих двох робіт стала для вас найбільш важливою?

– Нещодавно я отримала нагороду “Краща актриса 2018” за стрічку “Брама” від премії “Кіноколо”, яку заснувала Спілка кінокритиків. Кращим фільмом цього року вони визначили “Донбас” Сергія Лозниці, а Слава Довженко отримав нагороду як кращий актор за головну роль у фільмі “Кіборги”. Щоб читачу було більш зрозуміло, можу сказати, що премія “Кіноколо” – це щось на кшталт “Золотого глобусу”, тобто йдеться про експертну думку фахівців. Це досить престижно й авторитетно, як на мене.

– Під час зйомок “Брами” ви вперше відвідали зону відчуження ЧАЕС? Що ви там відчули?

– Так, я побувала вперше в тих місцях. Більшість часу ми працювали на інших локаціях, проте у зоні теж проходили зйомки. А от прем’єра відбулася в самому Чорнобилі – для нас це дуже почесно, бо на перший перегляд фільму прийшли люди, які є мешканцями та свідками тих подій. Вони дуже близько й добре сприйняли стрічку – це те, чого нам хотілося. Цей фільм – більш авторське кіно. Стрічка змушує замислитися, проте це не чистий арт-хаус, вона дуже доступна для пересічного громадянина. Знаю, що глядач, який приходив подивитися, був дуже приголомшений, мені особисто писали багато повідомлень з різних регіонів.

Як на мене, Чорнобильська зона – це перемога природи над людиною. Там природа повертає своє, заповнює пустоти флорою та фауною. Приходить розуміння, що світ не зникне в разі загибелі людської цивілізації.

– Як ставитеся до того, що Чорнобильська зона є одним із найпопулярніших місць для туризму іноземців, які відвідують Україну?

– Бабу Прісю я граю також у театральній виставі “Сталкери”, з якою ми неодноразово побували за кордоном. “Брама” теж презентувалася в інших країнах: нещодавно ми повернулися з днів українського кіно у Варшаві, перед тим були у Торонто, зараз показ “Брами” плануємо у Празі, Страсбурзі... І всюди одне й те саме запитання: чи не цинічно їздити до зони ураження? А я завжди відповідаю, що все залежить від того, чому люди хочуть туди поїхати, бо в такому самому контексті також можна розглядати і цинічність відвідування Бухенвальда.

Якщо їдете туди отримати певний урок, доторкнутися до найбільшої трагедії свого часу, то Чорнобиль теж лежить у цій площині, адже багато людей поклали своє життя, рятуючи людство від наслідків катастрофи, отримали страшні ураження, втратили свій дім. Окрім особистих втрат, це ще й трагедія культурного масштабу, адже там залишився цілий пласт культурної спадщини Полісся, яку не можна було просто взяти і вивезти звідти: народні звичаї, обряди, пісні. Окрім того, це велика екологічна трагедія. Саме там, мені здається, можна побачити, як людська гординя може призвести до страшних наслідків через халатність та необережність. Подорож до Чорнобиля дійсно змінює людину.

Та якщо їдете поселфитися з посмішками на тлі покинутих іграшок у дитячому садку та напівзруйнованих хат, до яких уже ніколи не повернуться господарі, тоді це справді цинізм.

Фото: nra.lv



– Повернемося до фільму “Щоденники Симона Петлюри”. Роль цієї особистості в українській історії довгий час замовчувалась. Що стало для вас найбільшим відкриттям?

– Вона не те, що замовчувалась, а створювався такий собі монстр, який обвішувався всіма тими ярликами. Й досі Петлюра, Мазепа, Бандера вводять декого в ступор, ледь не до втрати свідомості. Потрібно вже руйнувати ці стереотипи та правдиво витягувати на поверхню справжню історію людей, які стали заручниками чужих злодійних кліше. Я добре знаю історію, орієнтуюся в подіях часів Симона Петлюри та УНР, тому мені було легко працювати над стрічкою, не було особливих відкриттів.

Гадаю, ці події давно просяться на кіноплівку, до того ж, і не одного фільму. Головним завданням для мене було зрозуміти мотивацію цієї жінки – дружини Петлюри, яка пережила свого чоловіка та доньку, адже про неї дуже мало було відомо. Я зробила її образ дуже теплим і трепетним, хоча ніхто не знає, якою вона була в житті. Для мене було важливо зіграти живу людину з усіма її емоціями, відчуттям страху та паніки, бажанням відгородитися і займатися лише родиною. Для мене це ефектна жінка, якій хочеться жити… Я хотіла зробити її історію більш домашньою та родинною.

– Які місця в Україні ви б порадили відвідати, щоб дізнатися більше про ті часи?

– В кожному історичному музеї обов’язково є якісь матеріали, документи та згадки. Наскільки я знаю, Інститут національної пам’яті зараз проводить по всій Україні виставки “100 років боротьби: Українська революція 1917-1921”. Мені б дуже хотілося, щоб усі визнали, що ми є не новою державою, а просто відтворюємо свою державність, що нашій державі вже 100 років, просто 70 із них ми були в окупації. Це багато нам дасть для самоідентифікації, розуміння історії та минулого. Я є великим прихильником такої позиції. Гадаю, варто більше розповідати людям про той час, щоб підвищити планку самоідентифікації, адже всю цю пам’ять намагалися стерти.

– Над якими новими проектами зараз працюєте?

– Зараз працюю над двома серіалами. Після чотирьох років паузи дала згоду повернутися у телеформат – він суттєво відрізняється від кіно. Це дуже довготривалий процес, до якого потрібно бути готовим. Поки працюю над комедією, яка вийде у 2019 році, – “Подорожники”, вона ще в процесі виробництва. Друга робота вже вийшла у жовтні на телеканалі “1+1” – це мелодрама “Дві матері”.
 
Якщо говорити про велике кіно, то ми закінчили виробництво фільму “Мої думки в тиші” – це дебютна картина Антоніо Лукіча, яка вийде в прокат у 2019 році (на Одеському фестивалі ми вже отримали нагороду за кращу презентацію проекту). Сподіваюсь, це буде ще один фільм, який стане для мене таким же знаковим, як і “Брама”. В театрі зараз працюю лише у старих п’єсах, бо телебачення наразі забирає весь вільний час. Можливо, новими театральними проектами буду займатися наступного року.

Окрім “Сталкерів”, є стара вистава “Оскар і рожева пані”, з якою ми виступимо у Києві, Одесі та Херсоні. 08 листопада ставитимемо в Молодому театрі п’єсу “Рідня”. Також у столиці нарешті буде представлений “Гамлет”, який номінується на національну театральну премію “Гра”. Це робота Ростислава Держипільського, яка була створена у місті Івано-Франківськ. У ній беруть участь не лише місцеві, а й запрошені актори. 25 листопада в Центрі Довженка на “Сцені № 6” нарешті презентуємо цю виставу. Я у ній граю Гертруду.

Фото: depositphotos.com

– Зі своїми проектами ви їздите по багатьох українських містах. Яке з них могли б назвати “містом театру”?

– Однозначно, Івано-Франківськ! Кажу так не тому, що я патріот свого міста, просто там зараз народжуються справді унікальні роботи. Івано-Франківський театр у своїй сітці вистав має більшість проектів, які можна презентувати за кордоном. Гадаю, це завдяки Ростиславу Держипільському, у нього є ще знамениті проекти “Нація”, “Солодка Даруся”, “Енеїда”, яка об’їздила вже Європу, Америку та Канаду. Коли вони приїжджають у Київ, на них неможливо потрапити. Нещодавно вони виступали в Кропивницькому, давали сім вистав – тамтешній глядач був вражений сучасним театром, але для мене саме Франківськ – це приклад театрального міста, бо навіть таксист на вокзалі запрошує відвідати театр, місцеві дуже пишаються ним.


– Що порадили б подивитися в Івано-Франківську, окрім театру?

– Насамперед порадила б відвідати краєзнавчий музей у ратуші, особливо виставку під назвою “Врятуймо скарби разом!” – це унікальна експозиція сакрального мистецтва, яка демонструє трансформацію візантійської ікони в західний стиль. Цією справою займається мій чудовий друг та реставратор Валерій Твердохліб, який сам знаходив та відновлював всі ці ікони. Також є чудовий Музей українського мистецтва, де представлено багато робіт скульптора Івана Пінзеля. Раджу спуститися в галерею “Бастіон” – там можна відшукати смачні ресторанчики, а також сувенірну продукцію, яка зроблена місцевими майстрами та модельєрами, – дуже автентично.

Кожен турист повинен прогулятися по місцевій “Сотці” (пішохідна вулиця Незалежності, – ред.), посмакувати кави, пройтися від ратуші до палацу Потоцьких, обов’язково зайти у парк Шевченка та покататися на човнику. А ще я дуже люблю звичайні вулички Франика...

– Які ще цікаві міста зі своїми особливостями можете порекомендувати туристам?

– Хоч Львів – друге рідне для мене місто, адже я там навчалася, розповідати про нього не буду, бо там уже всі бували. Хоч я це місто люблю і поважаю. Сьогодні мені дуже подобається, як розвивається Полтава. Харків теж має амбіції – надзвичайно чисте місто, яке зараз шукає своє обличчя. Бачу чудові зміни в Сумах. Радила б їхати до Луцька та Тернополя. Також у міста на сході – Маріуполь, Сєвєродонецьк – варто побачити, як вони пережили кризу та відновилися. В Україні є великий потенціал. Головне – не зробити кроки назад, та це залежить від кожного з нас.

– А на відпочинок куди переважно тягне?

– Для мене дуже важливі гори. Немає і року, щоб я не поїхала в Карпати. По-перше, мені близько туди їхати, адже Франківщина – найбільш високогірна область. Часто їздимо погуляти у Буковель та Яремче. Відчуваю постійну потребу у горах, бо вони мене заряджають. Просто подивившись на них, мені стає спокійно. Обов’язково відвідую зимові та літні гори, але хотілося б цього разу погуляти по осінніх Карпатах. Ми не ходимо у походи, але часто катаємося на гірських лижах.

Що стосується подорожей Україною – наша країна дуже багата на цікаві місця. Минулоріч відкрили для себе Кінбурнську косу, тепер хочеться поїхати у Вилкове. Дуже подобаються Шацькі озера та шикарна Черкащина, де протікає річка Псел. Тому не варто просто сидіти на одному місці. Якщо ви живете у Києві, можна просто поїхати у Білу Церкву та погуляти парком “Олександрія” або відвідати чудовий Переяслав-Хмельницький і зайти у Музей українського рушника, в якому зберігаються експонати з XVIII сторіччя. Де ви ще таке побачите?

Розмовляла Дарія Поперечна



Вас також може зацікавити:
- Римма Зюбіна: “Мандри – один із сенсів мого життя”
- Ольга Сумська у захваті від козацьких пам’яток Чигиринщини
- "Шляхами Сірого": туристичний топ Тернопілля від Сергія Притули

Тури за темою:
- Легенди Карпат
- Новий рік у Карпатах, Буковелі та Львові
- Буки і Олександрія
- ВСІ ТУРИ ОНЛАЙН

Партнерська програма Zruchno.Travel для просування готелів, турів в Інтернеті