Кажуть, раніше за орнаментом на вишиванці можна було легко визначити, з якої саме місцини походить її власник. Сьогодні до української етники є величезний інтерес і в середині країни, і з боку іноземних туристів. Та чи достатньо ми бережемо і популяризуємо власні традиції? Юрій Мельничук – майстер народного мистецтва з вишивки, дослідник і колекціонер етнічного одягу України – розповів про силу та особливості вишивки різних регіонів, а також порекомендував музеї та фестивалі, де можна побачити унікальні експонати та познайомитися з прадавнім мистецтвом.

– Що для Вас вишивка – робота, хоббі, мистецтво?

– Починалося все з хоббі, а коли перейшов працювати до Музею Івана Гончара, моє захоплення переросло у роботу. Вся діяльність була сконцентрована навколо вишивки, накопичилось багато інформації та досвіду. Вважаю щастям реалізуватись в улюбленій справі. Я проводжу курси вишивання, які дозволяють опанувати велику кількість швів та технік, ознайомитися із символікою, орнаментом та колористикою.

Зібравши колекцію вишиваних сорочок та рушників з усіх регіонів України, намагаюсь їх популяризувати, навіть вже не працюючи в музеї. Мені у цьому допомагає наша громадська організація – Центр української вишивки та костюму "Оріяна", яка була створена у 2014 році. Головна мета організації – поширення інформації щодо нашого традиційного одягу. Адже в українській вишивці присутні не лише хрестик та гладь, а майже 300 швів – величезний потенціал, що виливається у тисячі орнаментів.  

Мова, костюм, їжа та житло – чотири складові, які вирізняють кожен етнос. Якщо ми їх не плекатимемо, розчинимось у глобалізованому світі. Тому потрібно створювати нові ініціативи, які консолідуватимуть народ навколо цих чотирьох стовпів.

Фото: facebook.com/bohdan.poshyvailo

– Кажуть, орнаменти вишиванки можна читати як книгу. Це справді так?
 
– Можна сказати, що так! Вишивка є візитівкою будь-якого осередку, адже кожне село свого часу відрізнялося власною вишивкою. За допомогою орнаментів можна було визначити, звідки походить людина. Тобто сама земля породила такі орнаменти, в них відображається певний колорит.

Наприклад, на Одещині під час археологічних розкопок знайшли розфарбовану глиняну  фігурку, одягнену в свитку. Цікаво, що декор на ній точно відповідає сучасній подільській свиті, яка дожила до ХХ століття, хоч знахідці дві з половиною тисячі років. Це говорить про те, що костюм дійсно є виразною ознакою того чи іншого етносу, яку не можна спотворювати.

Сучасні модельєри багато експериментують у сфері етнічної моди – це нормальна потреба часу. Проте, великої уваги заслуговують сучасні копії етнічного костюму, на базі яких можна робити різноманітні інтерпретації з використанням сучасних матеріалів та оздоблення.

Орнамент – це дійсно космічна мова. Однакові знаки, що зустрічаються у різних місцевостях, вишиті іншими швами та кольором, не лише в Україні, а й у світі. Це говорить про те, що походження символіки космічне, а не вигадане окремим народом. Деякі наші орнаменти настільки складні, що вимагають комп’ютерної точності.

Фото: korali.info

–  Як знайшли себе у вишиванні? Для кого вишили першу сорочку?

– Це було уже давно. Перші сорочки вишив для себе та для дружини. Кілька подарував друзям. У мене багата колекція вбрання, вишитого різними кольорами та техніками. Але більшість сорочок у моєму гардеробі вишиті білим по білому. Я дуже люблю цей стиль, вважаю його одним із найархаїчніших пластів у нашій вишивальній культурі.

Білим по білому вишивали по всій Україні (не лише на Полтавщині, як дехто вважає). Така техніка народилась не тому, що була нестача кольорових ниток. Виявляється, дівчата три роки поспіль вибілювали нитки, щоб ті мали силу. Візерунки набували магічної сили завдяки цій технології вибілювання.

Фото: facebook.com/Юрій Мельничук

– Є такі техніки української вишивки, які вже остаточно втрачені?

– Звісно, є ті, що вже втрачені. Але більшість просто забуті і зараз не використовуються. Ці технології відомі окремим майстрам та фахівцям, але від них мало що залежить, так як більшість людей цим не цікавиться – вишивають все хрестиком із модних журналів.

Ця проблема хвилювала інтелігенцію ще у  ХІХ столітті. Олена Пчілка (письменниця, мати Лесі Українки, – ред.) навіть випустила збірку "Українські узори". Вже тоді вона відзначила, що давній український стиль починає спотворюватися. Замість давніх геометричних візерунків сьогодні можемо побачити на рукавах неможливу ляпанину з безглуздістю і несмаком. Потрібно дотримуватись чистоти цього українського стилю, щоб його врятувати.

Про це дуже емоційно писав професор Київського університету Св. Володимира Григорій Павлуцький. У 1927 році він видав класичну працю "Історія українського орнаменту", де вказував, що сучасне вишивання хрестиком червоними і чорними нитками до української вишивки не має жодного стосунку. Це “брокарівські” візерунки французького походження, названі на честь Генріха Брокара, який мав виробництво парфумерії в тодішній Російській імперії, а рекламу супроводжував візерунками, що були популярними у Західній Європі.

Коллаж: tsn.ua

– Який український регіон сьогодні найкраще зберіг власну автентику?

– Кожен регіон вирізняється своїм усталеним комплексом технік, швів та орнаментів. Проте, потрібно звертати увагу на вікову періодизацію, адже з початку ХХ століття дуже відчутними стали впливи моди та чужоземних стилів. Якщо говорити про найкращу збереженість, то це вся Правобережна Україна, а також Чернігівщина, Полтавщина, Слобожанщина.  Райони, де населення проживало більше сотні років, змогли зберегти власну автентику: Вінниччина, Хмельниччина, частина Київщини, Одещини, Полісся, Покуття, Гуцульщина, Буковина, Закарпаття, Опілля.

Є певні осередки, які теж змогли зберегти автентику, наприклад, місто Борщів на Тернопільщині. Їхня вишиванка славиться кучерявими швами, вовняними нитками, пухнастою вишивкою. Там проводять цілий фестиваль, присвячений місцевій вишивці. На такі заходи заслуговують й інші осередки. Наприклад, решетилівська вишивка білим по білому на Полтавщині внесена до реєстру нематеріальної культурної та духовної спадщини ЮНЕСКО. Це унікальний пласт культури, який  цікавий всьому світові.

Фото: alwaysbusymama.com

– Крім "Борщівської вишиванки", які ще етнографічні фестивалі можете порадити?

– Красивий захід – "Решетилівська весна". Ініціаторами стали майстри та студенти місцевого коледжу. Також у скансенах на відкриття і закриття сезону, як правило, проводяться різноманітні  ярмарки. Періодично бувають різдвяні та великодні базари, у тому ж Музеї імені Гончара. Знаю, що у Кам’янці-Подільському та Львові демонструють усілякі історичні костюми, проводячи театралізовані фестивалі. Цікаво, що вони дотримуються усіх тонкощів костюму та обирають оригінальні тканини.

– Ви особисто бували в етнографічних експедиціях?

– Так, їздив у декілька регіонів Карпат, на Слобожанщину, у свою рідну місцевість на Уманщині та Поділлі. На жаль, багато чого  втрачено, адже цією землею пройшли великі лихоліття. Вишиванку обмінювали на шматок хліба або спалювали після смерті власника. Недарма утворився рух збирачів, які зрозуміли цінність тих речей, тому почали збирати власні невеликі колекції. Речі, що шиються на виставку, мають зовсім іншу енергетику, ніж вишиті вдома жінками, які вкладали у ці сорочки свою любов. Немає кращого оберегу для сина, ніж вишита мамою сорочка.

Фото: facebook.com/zena.shulha
 
– Чи є якісь особливі візерунки, які б виконували роль оберегу для мандрівників, що вирушали в дорогу?

– Такі візерунки теж були. Цікаво, що зазвичай усі жили в своїй місцевості і лише якісь складні обставини чи неврожай змушували чоловіків вирушати на пошук заробітків. Найбільше мандрували чумаки – вони брали із собою вишиванки та рушники, на яких була зображена восьмикутна зірка, що показує всі напрямки, мов троянда вітрів.   

А взагалі кожна вишивка є оберегом, уже потім – декором. Дуже важливий сам процес вишивання: побажання, молитви, народні пісні, які зашиваються у тканину. Тому не варто вишивати, коли ти просто дивишся телевізор, адже на цьому процесі потрібно концентруватись. Вишивка має бути живою. Коли людина в основному зайнята лише рахунком та лічбою, вона втрачає головний сакральний компонент. Не можна також пороти вишивку, адже тоді вноситься хаос. Найбільше це стосується таких сакральних речей як рушники.

Фото: honchar.org.ua

– Куди краще їхати і до яких музеїв звертатися, щоб найкраще познайомитися з народною творчістю у різних регіонах України?

– Насамперед це два потужних центри, які славляться своїми музеями – Київ та Львів. У столиці це Музей історії України, Музей народно-декоративного мистецтва у Лаврі, Музей архітектури та побуту у селищі Пирогів, а ще Музей Івана Гончара. У Львові це Національний музей імені Андрея Шептицького, скансен "Шевченківський гай", Музей етнографії та художнього промислу. Поза тим в інших обласних центрах є прекрасні музеї, наприклад, будинок Василя Кричевського у Полтаві, Чернігівський історичний музей імені Василя Тарновського, краєзнавчі музеї у Черкасах, Чернівцях, Ужгороді.

За кордоном етнографічні музеї розташовуються в архітектурних історичних комплексах. На жаль, у нас немає такого центру, який би демонстрував вишивку зі всієї України. Тому наші музеї не залишають після себе того враження, на яке заслуговує український потенціал. Думаю, моя приватна колекція та збірки деяких колекціонерів могли б закласти основу для започаткування такого центру.

– У Вас велика колекція вишитих робіт? Чи демонструєте їх на виставках?

– Я намагаюсь робити різноманітні виставкові проекти. Моя колекція зібрана із просвітницькою метою. Коли роблю виїзні семінари, проводжу лекції, майстер-класи, то демонструю речі з тієї збірки.

Як і інші колекціонери, душею вболіваю, щоб вишивка не загинула, збереглась, дісталася до наших нащадків, бо зараз такі речі переважно скуповують іноземці на антикварному ринку в Києві – вони розуміють їхню мистецьку та історичну вартість. А наші люди часто не мають спроможності заплатити. Більше того, музеям теж не видають достатньо коштів. Тому наша спадщина кудись потроху вивозиться. 

Фото: facebook.com/bohdan.poshyvailo

– Ви доволі часто проводите авторські курси вишивки. Чи не замислювалися над тим, щоб організувати власну школу?

– Власне, наша громадська організація, яка має віртуальну галерею, співпрацює із Музеєм Івана Гончара та іншими приватними колекціями для того, щоб створити мережу-ресурс національного масштабу, які допоможуть популяризувати збірки інших музеїв та об’єднати зусилля, щоб відтворювати костюми своїх предків. Адже не до всіх музеїв є вільний доступ, а велика частина експонатів взагалі захована у фондах. Ми переймаємо західну практику – все більше оцифровуємо фонди. Коли речі збережені на фото, ми можемо їх легко популяризувати, робити фотовиставки, буклети, статті.

– Зараз українська вишиванка осучаснюється, модифікується. Як гадаєте, сучасні українські вишиванки також колись увійдуть в історію?

– Наразі цей процес проходить дуже бурхливо. Гадаю, з часом все перекипить і викристалізується щось найкраще. Раніше теж так було, але традиція зберегла те, що варте уваги. Сьогодні люди починають звертати увагу на ручну роботу та історичні костюми. Потрібно, щоб український орнамент був вишитий руками українки, тоді до нього буде вкладена правильна енергетика.

В Японії, наприклад, держава опікується своїми майстрами – вони мають власне житло, можливість приймати туристів, навчати учнів. У нас майстер поки що прирівнюється до бізнесмена та має сплачувати податок із тої сорочки. Наша Спілка митців народного мистецтва повинна, як і в інших країнах, видавати сертифікати, що  майстер дійсно працює у полі цієї традиції, та захищати тих, хто зберігає українську вишивку.

Розмовляла Дарія Поперечна

Головне фото: Depositphotos