Літературні мандрівки з Оленою Рижко: Дрогобич

18 січня 9:00

Тут можна потрапити до церкви, яка, наче машина часу, переносить у XV століття. Тут зберігаються казкові фрески знаменитого Бруно Шульца та артефакти, пов’язані з гетьманом Петром Сагайдачним. Тут досі працює найдавніша в Україні солеварня. В новому блозі з циклу "Літературні мандрівки" українська письменниця Олена Рижко знайомить читачів Zruchno.Travel з дуже цікавим містом Дрогобич, що на Львівщині.

Куди їдемо?

Останнім часом про туристичний потенціал Дрогобича говорять і пишуть багато. Зокрема, про його (потенціалу) недооціненість. Згодна, бо це містечко можна перетворити на справжнісіньку Мекку.

Що надихнуло на подорож? Якщо тобі пропонують два міста за ціною одного – складно відмовитися. Річ у тім, що незмінним бонусом наукових конференцій Науково-дослідного інституту пресознавства (очільник – Лідія Сніцарчук) Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника НАН України є цікавезні екскурсії. Цього разу випав Дрогобич. Ніколи не була, завжди хотіла, тож навіть мороз не налякав. Зрештою – жодної секунди не пожалкувала.

Що неодмінно слід побачити?

Передусім – церкву Святого Юра, яка датується ХV-ХVІІ століттями та є пам’яткою української дерев’яної архітектури. До того ж, вона належить до світової спадщини ЮНЕСКО та збудована без жодного цвяха. Поряд – двоярусна трикупольна дзвіниця (її називають "поемою в дереві") з аркадами відкритих галерей довкола. Відмикається автентичним ключем – я схожі лише в дитинстві бачила. Таким ключем бабця відмикала хатинку-майстерню, в якій стояв ткацький верстат і всіляке начиння для ткання. Я переступала поріг тієї майстерні з непідробним трепетом, адже мене пускали, вважай, у святая святих жіночого світу.

Поріг церкви у Дрогобичі переступала з трепетом не меншим, бо відчуття такі, ніби той поріг – машина часу, яка переносить тебе у ХV століття. Дивовижної краси вівтар, стіни вкриті розписами від підлоги до самісіньких склепінь. Ось і виходить, що на тебе дивиться безліч очей. Наче сама історія... А коли прикладаєш долоню до стін, здається, що зараз вони ще й заговорять, – і не лише мальованими сюжетами, а й правдивими голосами.

Є й ще одна дивовижа: на другому ярусі храму збереглася додаткова каплиця – унікальний Введенський приділ, наче ще одна малесенька церква у церкві (так само повністю розписана). Крізь її вівтар можна вийти на хори основного храму. Вона дійсно варта того, аби піднятися дуже крутими сходами. Між іншим, спускатися треба лише обличчям до сходів, тобто так, як і підіймався. Мені ще й подумалося: як добре, що в мою ранкову руханку входять віджимання, бо сила рук тут точно важлива.

Фото: pravda.com.ua/Ельдар Сарахман

Також ми побували в Палаці мистецтв, де теж отримали два в одному, адже саме там знаходиться частина колекції графа Лянцкоронського – зброя, порцеляна, живопис, меблі, текстиль, художній метал тощо та музей самобутнього письменника й художника Бруно Шульца (1892-1942). Хтось читав його твори, а хтось вперше почув про нього на початку 2001 року, коли у так званій "Віллі Ляндау" у приватному помешканні було віднайдено фрески (настінні малюнки), написані Бруно Шульцем у 1942 році. Припускають, що вони є ілюстраціями до казок братів Грімм. Не обійшлося і без скандалу, бо частина фресок була незаконно вивезена в музей Яд Вашем (Ізраїль). В Україні залишилося тільки п’ять фрагментів – побачити їх можна саме в дрогобицькому музеї.

Сам Палац мистецтв із легкої руки все того ж Бруно Шульца й досі називають "Віллою Б’янки". Саме так він назвав (і описав) його в оповіданні "Весна", причому він так пише, ніби плете химерний орнамент, і ти вже не знаєш, чого тобі пропонують більше: вигаданої Б’янки чи вигадливого сприйняття реальної (буцімто її) вілли. І вже мені було складно знайти краще тло для своєї книжки-мандрівниці.

Фото: twitter.com/kh_mario

Книжка в дорогу

Що читаємо? Цього разу зі мною подорожувала "Нічна" Альони Нойвілль (ВЦ "Академія", 2018, 144 с.). Дуже стильно виглядає на тлі "Вілли Б’янки". Чи не так?

З одного боку, це цікаве й динамічне фентезі. Дійові особи – Ейна (марра або нічна) зовні дуже схожа на звичайну дівчину, в якої багато секретів; ловець Елверед, що належить до майже знищеного ордена (я б сказала "захисників рівноваги") у світі, який населяє багато різноманітних істот (між іншим, тут легко простежується одна з найактуальніших проблем сучасності – сприйняття і прийняття чи неприйняття іншого); винахідник жахливої зброї Бран, найманець Арне, брат Ейни – Алан. Пригоди головних героїв легко можна перетворити на сценарій і зняти фільм на кшталт "Сторожової застави".

З іншого боку, тут є багато дуже важливих мотивів: свободи волі, війни, деструктивної трансформації влади, відповідальності за власне творіння і за зроблений вибір. Але найближчий мені – мотив дороги. Дороги як великої подорожі життя. Більше того, дорога тут – повноцінний герой. Жива і повносила. Вона вабить, обіцяючи свободу. Ховає і захищає (стара ловецька дорога) або видає горе-втікачку (як тракт). Але друге – тільки на перший погляд, бо насправді так задумано. Дорога підштовхує Ейну до її долі, до того, що призначене. Дорога – місце дії і межа досягнень. Вона зводить і розлучає закоханих для життєвих уроків і для того, аби знову звести.

Думка книгоексперта

Цього разу своїми міркуваннями поділилася івент-менеджерка ВЦ "Академія" Аня Яблучна: "Книжку завжди відчуваєш по-іншому, коли знаєш, як її створювали. Працюючи у видавництві, маєш такий привілей – першим про все-все дізнаватися. "Нічна" була написана вночі, тому це справді досить атмосферне читання вже за північ. Занурившись у історію, ловиш себе на думці, що виразно уявляєш і відчуваєш описаний авторкою простір: звуки, запахи, колір.

За головною героїнею – маррою Ейною – цікаво спостерігати. Попри те, що авторка надихалася скандинавською міфологією, в образі ліричної героїні знаходиш і щось українське. Це, звісно, зовсім не історія про мавку, але коли натрапляєш на опис непроглядних болотистих лісів, тут все ж таки з’являється думка про Полісся".

Приємна несподіванка

У відділі історії, який знаходиться в будинку колишньої Дрогобицької повітової ради, крім усього іншого (історія краю, археологічні знахідки, вироби народних ремесел, фалеристика, нумізматика тощо), знаходяться матеріали, присвячені життю і діяльності з дитинства улюбленого гетьмана – Петра Конашевича-Сагайдачного.

Фото: pravda.com.ua/Ельдар Сарахман

Чому варто приїхати ще раз?

У Дрогобичі є й ще одна знаменита церква (теж із ХV-ХVІІ століть) – церква Воздвиження Чесного Хреста. Кажуть, у церкві є напис, який якнайкраще передає атмосферу храму: "У церкві цій, як на небесах стояти". У цьому треба пересвідчитися самому. Варто побачити експозицію Галереї сакрального мистецтва, що розташовується в Палаці дрогобицького віце-бургомістра Якуба Фаєрштайна (цього разу ми побачили тільки будинок). Окрім того, поблизу центру міста розташовується відома Дрогобицька солеварня, заснована у 1250 році. І хоч зовні вона виглядає (сподіваюся, поки що) не дуже презентабельно, там проводять екскурсії. Може, зовсім скоро ми отримаємо власну Величку.