“Олександрія” – “Буки”: колишніми землями Браницьких у пошуках осінньої казки

Блоги

Редакція Zruchno.Travel

Тривала тепла осінь залишила по собі приємні спогади про мандрівки, зокрема чудовими барвистими парками неподалік від Києва.

Йдеться про парки “Олександрія” та “Буки”, які випала нагода відвідати, коли жовтень ще був у розпалі та радував всіма можливими кольорами яскравого сезону. Оскільки особливого натхнення подорожувати самостійно я не мала, вирішила скористатись вже готовим туром “Буки та Олександрія” від Anga Travel, що зекономило мені купу часу. До того ж, не думаю, що власним ходом я змогла б відвідати два парки за один день, зважаючи на розклад руху громадського транспорту, підлаштовування під нього та постійний мандраж не проґавити потрібний автобус. Одним словом, вийшов би справжній квест із переїздом спочатку до міста Сквира через Білу Церкву, а потім я мала б повертатись у бік села Буки. У реверсному порядку було б не легше.

До речі, хто надумається їхати власним авто, знайте, що “Горбатий” міст у Білій Церкві, збудований в довоєнні роки 35-40-х, все ще на “довготривалій реконструкції”, тому доведеться об’їжджати повз залізничний вокзал, щоб опинитись біля парку “Олександрія”. Але це гарна можливість дещо по-іншому побачити місто. Отже, потрапивши до Білої Церкви об’їздним шляхом, дивує промислове перенасичення міста – заводи, заводи, заводи... Можливо, хто краще знає регіон, не буде чудувати з цього, я ж уявляла місто маленьким, затишним, із великою кількістю зелених насаджень, але аж ніяк не з безліччю виробничих потужностей як в гарному стані, так і не дуже. Хоча, може, це все атмосфера околиці так діє, бо коли потрапляєш до легендарної “Олександрії”, що є найстарішим дендропарком України, починаєш відчувати саме той затишок та природний комфорт, на який очікував.

Вартість вхідного квитка до парку мізерна, особливо порівняно з цінами на прогулянку “Межигір’ям” – лише 25 гривень із дорослого. Також за цю суму на територію можна заїхати на автомобілі, але лише в “паркове фойє” – до адмінбудівлі. На автобуси та їх мікрородичів ціна розповсюджується дещо інша. Але, коли їдеш екскурсійним туром, відволікатись на грошові нюанси не треба – все враховано.

Нарешті “Олександрія”. Окремий світ, де зростають рідкісні дерева подекуди дивакуватої форми, спеціально створені садівником на замовлення володарки парку Олександри Браницької – племінниці князя Потьомкіна (фаворита Катерини ІІ) та дружини великого коронного гетьмана Польщі Францішека Ксаверія Браницького, який отримав землі Білої Церкви та Сквири, а разом із тим і прилеглі села у нагороду за придушення Коліївщини. Невеликий ліричний відступ: історія шлюбу та сімейного життя цієї родини – цікава (тут не посперечаєшся), правда, з політичного кута зору все класично та банально... Так от, Браницька обожнювала “Олександрію”, вкладала в неї немало коштів. Говорять, що вона витратила біля 4 мільйонів рублів у золоті. До речі, в парку, там, де знаходяться Будинок танцювальної зали та галявина “Танцюючих дубів”, можна побачити білосніжну скульптуру цієї жінки в повен зріст – однозначно, потворною вона не була.

Кожна алея, доріжка, місток “Олександрії” мають свою історію, кожне дерево посаджено вмотивовано. Ось вікові дуби, яким понад 400 років, чорна сосна, сплетена у композицію Три грації, чиї важкі стовбури вже потребують металевого оперезання, щоб не допустити розколу, гігантський горіх чорний з настільки корисними плодами, що перевершить класичний волоський, сіріюча тополя над озерцем, а “Сплячий каштан” вшановує героїзм воїнів-патріотів, що вже говорити про сосну Веймутова родом із Північної Америки.

На тлі цих масивних дерев дещо скромно виглядають кущуватий ялівець козацький, який здобув слави чудовими фітонцидними властивостями, та ніжна береза з темним стовбуром, завезена на територію парку з Піднебесної. Відповідно, й побачити її можна біля Китайської альтанки з драконами. Насправді, від неї важко відірвати погляд, настільки вона приваблює своєю незвичністю – темно-коричнева кора та суцільно золотаве листя, форма якого лише й видає родову приналежність дерева до беріз.

Біля альтанки важко не втриматись і не потримати за бороду китайського гуру, щоб той здійснив бажання. Відповідно борода в нього вже добряче відполірована від тертя наполегливих туристів. Не менш яскраво, особливо на сонці, блищить ніс його по-східному колоритної сусідки, який теж не обділений увагою “бажальників”.

Гуляти парком було казково: скрізь різнокольорове опале листя шарудить під ногами, хоча дерева ще рясно вкриті ним також, сонце відбиває зайчиків на водній поверхні озер, яких в парку близько 30, шумлять водоспади, художники розкладають свої картини та іншу творчу дивовижу – мене зачепили маленькі картинки, створені на корі берези. А ще можна поперегукуватись у колонаді “Ехо”, поблукати стежками “Олександрії” у вільний від екскурсії час, трішки заблукати, але все ж таки знайтись.

А от ландшафтний парк “Буки”, який знаходиться в однойменному селі, в рази менший за білоцерківський і більше схожий на красивий заміський комплекс. Але то все через його юність. Парку трішки за двадцять і він продовжує розростатись та вдосконалюватись. Належить він тамтешній родині підприємців Суслових, які свого часу змогли викупити землю, побудувати маєток, насадити багато дерев, розчистити річку Роставицю, що пронизує “Буки”, побудувати храмовий комплекс та заповнити вільну територію оригінальними скульптурами та іншими композиційними цікавинками. Немало вже зроблено, але й не менш масштабні проекти планують на майбутнє. Хто знає, може, через століття Суслових згадуватимуть, як сьогодні Браницьких. А доки ходимо містком “Бажання”, ступаємо містком “Кохання”, гуляємо “Алеєю Казок”, милуємось мешканцями зоопарку, фотографуємось біля іменитого фонтану з Майдану Незалежності “Рулетка” та насолоджуємось осінню.

До речі, на території парку є ресторан “Бакожин”, де можна непогано перекусити: “Суп бакожинський” коштуватиме 65 гривень, вареники – 58, а “Бакожинський торт” обійдеться в 50 гривень. Цікаво, що коли будували ресторан, знайшли пляшки з маркуванням “Пиво Браницьких”. Виявилось, що свого часу на тому самому місці стояла корчма. Дивина!